Пауло Коельйо - Адюльтер

Я вдалася до козиря, який ніколи мене не підводив: сказала, де працюю. Магічне слово «журналістка» разом із назвою відомої газети однаково спроможне як відчинити двері, так і зачинити їх. У цьому випадку я вже знала, що результат буде сприятливим. На кілька консультацій мене записали.

Я нікого не повідомила — ані свого чоловіка, ані свого шефа. Я навідала першого психіатра — трохи дивакуватого чоловіка з британським акцентом, який відразу признався мені, що не має соціального страхування. Я запідозрила, що він працює у Швейцарії нелегально.

Я розповіла з неймовірним терпінням, що відбувається зі мною. Удалася до прикладів Франкенштейна та його монстра, доктора Джекіла й містера Гайда. Я попросила, щоб він допоміг мені приборкати монстра, який виривається з мене на поверхню й загрожує вийти з-під контрою. Він запитав мене, що все це означає. Я не розповіла йому про справжні подробиці, які мене компрометували, наприклад про спробу влаштувати так, щоб невинну жінку несправедливо звинуватили в торгівлі наркотиками.

Я вирішила розповісти брехню: пояснила, що в мене виникають думки про вбивство, що іноді я хочу вбити свого чоловіка, коли він спить. Він запитав, чи хтось із нас має коханку або коханця, і я відповіла, що ні. Він визнав мою реакцію цілком нормальною. Рік лікування по три сесії на тиждень зменшить цю небезпеку на п’ятдесят відсотків. Я була шокована. А що, як я вб’ю чоловіка раніше? Він відповів, що це така собі «трансференція», «фантазія» і що справжні вбивці ніколи не просять допомоги.

Перш ніж я його покинула, він узяв із мене двісті п’ятдесят швейцарських франків і доручив секретарці, щоб призначила мені регулярні консультації, починаючи з наступного тижня. Я подякувала, сказала, що мушу проглянути свій порядок денний, і зачинила за собою двері, щоб більше ніколи сюди не повертатися.

Наступним психіатром була жінка. Вона мала соціальне страхування й була відвертішою, коли вислухала мою розповідь. Я повторила їй вигадку про намір убити свого чоловіка.

— Зрозуміло, я теж іноді думаю вбити свого, — відповіла вона мені з усмішкою. — Але ми обидві знаємо, що якби всі жінки реалізували свої потаємні бажання, то майже всі діти залишилися б сиротами-безбатченками. Це нормальний імпульс.

— Нормальний?

Ми поговорили ще, і вона мені пояснила, що я «налякана» одруженням, що, безперечно, я «не маю простору, щоб зростати», а моя сексуальність «спричиняє гормональні порушення, добре відомі в медичній літературі», вона виписала мені рецепт на відомий антидепресант. Додала, що, доки ліки подіють, я ще маю пережити місяць у пеклі, але незабаром від моїх страждань залишаться тільки неприємні спогади.

Потім, звичайно, я ще муситиму приймати пігулки.

— Протягом якого часу?

— Це залежить від багатьох чинників. Але думаю, через три роки ви зможете зменшити дозу.

Велика проблема із соціальним страхуванням полягає в тому, що рахунок надсилають пацієнту додому. Я заплатила їй готівкою, зачинила за собою двері й заприсяглася більше ніколи сюди не повертатися.

Нарешті я побувала в третій консультації, у кабінеті, облаштування якого, либонь, коштувало цілого статку. На відміну від двох перших, чоловік вислухав мене дуже уважно і, здавалося, виправдав мої реакції. Я й справді ризикую вбити свого чоловіка. Я потенційний убивця. Я втрачаю контроль над монстром, який згодом не захоче повертатися у свою клітку.

Нарешті надзвичайно обережно він запитав, чи я не вживаю наркотики.

— Лише раз, — відповіла я йому.

Він мені не повірив. Змінив тему. Ми трохи поговорили про конфлікти, з якими мусимо мати справу день у день, а тоді він повернувся до запитання про наркотики.

— Ви повинні довіритися мені. Ніхто не вживає наркотики лише раз. Знайте, що ми повинні зберігати професійну таємницю. Я втратив би свою медичну ліцензію, якби згадав про це. Ліпше буде, якщо ми поговоримо відкрито, перш ніж я призначу вам наступну консультацію. Не лише ви приймаєте мене як свого лікаря. Я теж приймаю вас як свого пацієнта. Так працює наша система.

— Ні, — підтвердила я. — Я не вживаю наркотиків.

Він кивнув головою, а тоді відповів:

— Ви багато років накопичували в собі цю напругу, а тепер хочете позбутися її протягом одного дня. Таких випадків не буває ані в психіатрії, ані в психоаналізі. Ми не шамани, які виганяють злого духа одним помахом чарівної палички.

Було очевидно, що він іронізує, проте він наштовхнув мене на остаточну думку. Пора закінчувати свої спроби психіатричного лікування.