Пауло Коельйо - Адюльтер

Мені потрібне щось оригінальне, і він може бути тією особою, яку я шукаю.

— Ви не зможете опублікувати моє ім’я. Те, що я роблю, не покривається соціальним страхуванням.

Насправді, подумала я, він хотів сказати: «Моя діяльність є нелегальною».

Я говорила з ним майже двадцять хвилин, намагаючись домогтися, щоб він почувався вільно, але кубинець спостерігав за мною. Він мав смагляву шкіру, довге волосся з просивиною й був одягнений у костюм-трійку з краваткою. Я ніколи не уявляла собі шамана в такому костюмі.

Я пообіцяла зберегти в таємниці все, що він мені скаже.

— Ми лише зацікавлені знати, чи багато людей користуються вашими послугами. Я чула, ви вмієте лікувати.

— Це неправда. Я не вмію лікувати. На це спроможний лише Бог.

— Гаразд, я згодна. Але щодня ми зустрічаємо когось, хто несподівано починає поводитися якось дивно. І я тоді запитую себе: що сталося з цією людиною, яку я нібито знала так добре? Чому вона стала такою агресивною? Перепрацювала? Але наступного дня ця людина знову стає нормальною. Ти відчуваєш полегкість, але незабаром чуєш, як килим цілком несподівано починає шарудіти під її ногами. І тепер замість запитати, що відбувається з цією людиною, ти запитуєш себе, чи ти чимось не роздратувала її.

Кубинець не сказав нічого. Він ще не відчув довіри до мене.

— Це можна вилікувати?

— Можна, але лікує лише Бог.

— Атож, я знаю, але як Він лікує?

— По-різному. Погляньте мені у вічі.

Я підкорилася, і мені здалося, я впадаю в транс, не розуміючи, що зі мною відбувається.

— В ім’я сил, які керують моєю працею, спираючись на могутність, яку вони мені надали, я прошу духів, які мене захищають, аби вони зруйнували ваше життя й життя ваших близьких, якщо ви викажете мене поліції або повідомите про мене службу імміграції.

Він зробив кілька рухів рукою навколо моєї голови. Це здалося мені чимось украй сюрреалістичним, і я хотіла підвестися й піти геть. Та коли я про це подумала, він уже повернувся до нормального стану — ні надто симпатичного, ні віддаленого.

— Можете запитувати. Тепер я вам довіряю.

Я була трохи налякана. Але не мала наміру завдати шкоди цьому чоловікові. Я замовила ще одну філіжанку чаю й точно пояснила, чого від нього хочу: лікарі, у яких я брала «інтерв’ю», сказали, що лікування забирає багато часу. Охоронець журналу сказав, що — я добре зважила слова — Бог обрав кубинця як канал, аби покінчити з тяжкою проблемою депресії.

— Ми самі створюємо безлад у своїх головах. Депресія приходить не ззовні. Досить попросити духа-захисника, який проникає у вашу душу й допомагає її очистити. Проте ніхто більше не вірить у духів-захисників. Вони й далі спостерігають за нами, прагнучи допомогти, але ніхто їх не кличе. Моя робота полягає в тому, щоб привести духів до того, хто їх потребує, і почекати, поки вони зроблять свою роботу. Тільки це.

— Гіпотетично припустімо, що в одну з хвилин агресивності людина обмірковує маккіавелістський план, як знищити іншу людину. Як знеславити її на службі, наприклад.

— Таке відбувається щодня.

— Я знаю, та коли агресивність минає, коли людина повертається до свого нормального стану, її не поглине почуття провини?

— Звичайно, воно її мучитиме. І через два роки воно катуватиме її ще нещадніше.

— Тоді гасло Кальвіна помилкове: після темряви світло.

— Про що ви?

— Та ні про що. Я міркувала про монумент у парку.

— Атож, світло в кінці тунелю є, якщо ви про це говорите. Але іноді, коли людина перетинає темряву й добувається до іншого кінця, вона залишає за собою величезний слід руїни.

— Гаразд, повернімося до суті: ваш метод.

— Це не мій метод. Його застосовують протягом багатьох років для лікування від стресу, депресії, дратівливості, спроб накласти на себе руки та інших способів, які людина винайшла, щоб зробити погано самій собі.

«О Боже, переді мною людина, яка мені потрібна. Я повинна зберегти холоднокровність».

— Ми можемо його назвати…

— …самоприкликаним трансом. Автогіпнозом. Медитацією. Кожна культура має для цього назву. Але пам’ятайте, Товариство медицини Швейцарії не дивиться на ці речі прихильно.

Я призналася, що займаюся йогою, але навіть йога не допомагає мені прийти в стан, у якому проблеми здаються організованими й розв’язаними.

— Ми розмовляємо про вас чи про репортаж для газети?

— Про те й про те.

Я перестала стерегтися, бо зрозуміла, що не зможу мати таємниць від цього чоловіка. Я переконалася в цьому в ту мить, коли він попросив, щоб я подивилася йому у вічі. Пояснюю, що його прагнення залишитися анонімним не має глузду, — відомо, що багато людей бувають у нього вдома, у Вейріє. І багато хто, навіть поліцейські, що охороняють в’язниці, вдаються до його послуг. Про це розповів мені охоронець журналу.