Пауло Коельйо - Адюльтер

Любов? То кубинський шаман даремно висловлював жаль до мене й просив допомоги в таємничих духів?

Я багато чого сподівалася від цієї зустрічі, крім побачити чоловіка, спроможного відкрити свою душу, як він робив тепер. Моє серце калатало все сильніше — від радості, від подиву. Я не могла запитати ані в нього, ані в себе, чому це відбувається.

— Не думай, що я заздрю чужому щастю. Але я не розумію, чому інші люди можуть бути щасливими, а я — ні.

Він оплатив рахунок у євро, ми пішки перетнули кордон і пішли до наших автомобілів, які стояли з протилежного боку вулиці, тобто у Швейцарії.

Ми вже не мали часу виявляти свої почуття. Попрощалися трьома поцілунками й пішли кожне до своєї долі.

Як і після зустрічі в гольф-клубі, я не змогла вести автомобіль. Насунула на голову каптур, щоб захиститися від холоду, і рушила пішки провулком, не знаючи, куди йду. Проминула пошту й перукарню. Побачила відчинений бар, але пішла далі, щоб розвіятися. Я не мала найменшого інтересу до того, що відбувалося. Мені лише хотілося, аби щось відбувалося.

«Відхиляю штору у своєму кабінеті, бачу людей, багато з яких ідуть, узявшись за руки, й анітрохи не турбуються про наслідки. А я не можу показувати свою любов», — сказав він.

І коли я відчувала, що ніхто, абсолютно ніхто не спроможний зрозуміти, що діється в мені, — ні шаман, ні психоаналітики, ні навіть мій чоловік, — ти прийшов, щоб мені пояснити…

Це самотність, хоч я й оточена дорогими мені людьми, які піклуються про мене й бажають усього найкращого, хоч, можливо, вони допомагають мені лише тому, що й самі почуваються самотніми й виявляють солідарність, тавровану залізом і вогнем: «Я корисний, хоч і почуваюся самотнім».

Хоч мозок і каже, що все гаразд, душа розгублена, спантеличена, не розуміючи, чому життя несправедливе до неї. Але вранці ми прокидаємося й починаємо спілкуватися зі своїми дітьми, своїми чоловіками, своїми коханцями, своїми шефами, своїми підлеглими, своїми учнями — усіма тими десятками людей, які заповнюють життя нашого звичайного дня.

І ми завжди готові всміхнутися й сказати підбадьорливе слово, бо ніхто не спроможний розповісти іншим про свою самотність, а надто тоді, коли перебуває в доброму товаристві. Але самотність існує й поступово руйнує все, що є в нас найкращого, бо ми примушені застосовувати всю свою енергію, щоб здаватися щасливими, хоч нам ніколи не щастить одурити самих себе. Проте ми вперто показуємо лише троянду, яка щоранку розпускає пелюстки, і ховаємо в собі її колюче стебло, яке ранить нас і примушує кровоточити.

Навіть знаючи, що кожен у якусь мить почувається цілком й абсолютно самотнім, принизливо зізнатися: «Я самотній, потребую товариства, потребую вбити монстра, схожого на казкових драконів. Усі вважають, що це фантазія, але це не фантазія. Я чекаю шляхетного й доброчесного лицаря, який прийде зі своєю славою, щоб завдати йому поразки й остаточно скинути його в безодню, але лицар не з’являється».

Але ми все одно не повинні втрачати надію. Ми починаємо робити те, чого ніколи не робили, більше того, що є справедливим і необхідним. Колючки всередині нас стають більшими й руйнівнішими, а проте навіть у такій ситуації ми не можемо зупинятися посередині. Так, ніби життя — це грандіозна гра в шахи: усі дивляться й чекають результату. Ми вдаємо, ніби нам байдуже, виграємо ми чи програємо, головне — змагатися, викручуємося так, щоб наші справжні почуття були темними й прихованими, але в такому разі…

…Замість здобути собі товариство, ми ще більше ізолюємо себе, щоб мовчки зализувати рани. Або йдемо вечеряти з тими людьми, які не мають нічого спільного з нашим життям, і гаємо свій час, розмовляючи про речі, які не мають щонайменшої ваги. І хоч ми розважаємося протягом певного часу, випиваємо й святкуємо, але дракон залишається живим. Поки нарешті люди, справді до нас близькі, бачать, що з нами діється щось не те, і починають звинувачувати себе за те, що їм не вдалося зробити нас щасливими. Вони запитують у нас, у чім наша проблема. Ми відповідаємо, що з нами все гаразд, але насправді це не так…

Усе дедалі погіршується. Будь ласка, дайте мені спокій, бо я вже не маю сліз, щоб плакати, і не маю серця, щоб страждати, маю лише безсоння, порожнечу, апатію, і ви повинні почувати те саме, можете себе запитати. Але вони наполягають і кажуть, що я лише переживаю важку фазу або депресію, бо бояться застосувати справжнє й проклятуще слово — «самотність».