Пауло Коельйо - Адюльтер

Жакоб!

Він воскрес і надіслав мені послання, запрошуючи до кав’ярні — так ніби не мав стільки цікавого у своєму житті, чому треба було приділяти увагу. Де тепер цей досвідчений дегустатор вин? Де перебуває чоловік, наділений найсильнішим збудником у світі — владою?

А головне, де тепер коханий моєї юності, якого я знала в літа, коли все було можливим для нас обох?

Він одружився, змінився, а тепер надіслав повідомлення, у якому запрошує мене до кав’ярні. Чи не було б цікавішим, якби він мене запросив на нудистську пробіжку в Шамоні? Можливо, такою пропозицією я зацікавилася б більше.

Я не мала найменшого бажання відповідати. Була розгнівана й принижена його мовчанкою протягом кількох тижнів. Він гадає, я побіжу до нього лише тому, що він зробив мені ласку — запросив, щоб трохи розважитися?

Перш ніж лягти спати, я прослухала (у навушниках) розмову з кубинцем, яку записала на магнітофон. Ще в тій частині розмови, де я вдавала тільки журналістку, а не жінку, яка боялася сама себе, я запитала в нього, чи автотранс (або медитація — слово, якому він надавав перевагу) може допомогти комусь забути іншу особу. Я так підійшла до цієї теми, щоб він правильно зрозумів слово «любов» або вислів «травма від словесної агресії», які мали велике значення для нашої розмови в ті хвилини.

— Це досить багниста сфера, — відповів він. — Атож, ми можемо домогтися відносної амнезії, та позаяк ця особа пов’язана з іншими фактами та подіями, то буде практично неможливо цілком викинути її з пам’яті. Крім того, забути — це поведінка хибна. Правильним буде сміливо дивитися їй у вічі.

Я прослухала всю плівку, спробувала відвернути свою увагу, зробила деякі обіцянки, записала дещо до свого порядку денного, але це не дало ніякого результату. Перед сном я надіслала послання Жакобу, прийнявши його пропозицію.

Я не вмію контролювати себе — ось моя проблема.

— Не стану стверджувати, що мені тебе бракувало, бо ти не повіриш. Не скажу також, що я не відповідав на твої послання, бо боявся закохатися знову.

Я справді не повірила жодному його слову. Але дозволила, щоб він і далі намагався пояснити непоясненне. Ми були у звичайнісінькій кав’ярні в Коломб-сюр-Салев, у селі на кордоні з Францією, за п’ятнадцять хвилин від моєї роботи. Інші невибагливі клієнти були шоферами вантажівок і робітниками каменярні, розташованої неподалік.

Я була там єдиною жінкою, крім барменші, яка ходила з кінця в кінець закладу, надмірно нафарбована, і обмінювалася жартами з відвідувачами.

— Я живу, як у пеклі, відколи ти з’явилася в моєму житті. Від того дня в моєму кабінеті, коли ти брала в мене інтерв’ю й ми обмінялися інтимностями.

«Обмінялися інтимностями» сказано не зовсім точно. Я посмоктала йому прутень, а він нічого зі мною не зробив.

— Я не можу назвати себе нещасним, але почуваюся дедалі самотнішим, хоч ніхто про це не знає. Навіть коли я перебуваю між друзями, середовище й вино є найкращими, розмова відбувається жваво і я всміхаюся, то без жодної причини раптом перестаю звертати увагу на розмову. Кажу, що в мене важлива зустріч, і йду геть. Я знаю, чого мені бракує — тебе.

Настав час помститися.

— То ти не думаєш, що твоє подружнє життя потребує ліків?

— Думаю. Я говорив про це з Маріанною, але не зміг її переконати. Для неї філософія пояснює все. Вона помітила, що я змінився, але пояснює це виборами.

Кубинець мав рацію, коли казав, що деякі справи ми повинні доводити до кінця. У цю мить Жакоб урятував свою дружину від тяжкого звинувачення в торгівлі наркотиками.

— Моя відповідальність значно посилилася, і я ще до цього не звик. Маріанна каже, що через короткий час я звикну. А ти?

«Я? Що він, зрештою, хоче знати?»

Мої зусилля чинити йому опір упали на землю в ту мить, коли я побачила, що він сидить сам-один за столом у кутку, перед ним стоїть пляшка кампарі із содою й усмішка розтягла йому губи, коли він побачив, як я увійшла. Ми знову стали підлітками, цього разу маючи право пити алкогольні трунки, не порушуючи ніякого закону. Я взяла його крижані руки — не знаю, від холоду чи від страху.

— Усе добре, — відповіла я. — Пропоную, щоб наступного разу ми зустрілися раніше — літо закінчується й сутеніє рано.

Він погодився й обережно поцілував мене в губи, намагаючись не привертати уваги двох чоловіків, які сиділи поблизу.

— Одна з найгірших речей для мене — це погожі сонячні дні. Відхиляю штору у своєму кабінеті, бачу людей, багато з яких ідуть, узявшись за руки, й анітрохи не турбуються про наслідки. А я не можу показувати свою любов.