Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Дай каністру, — сказав я.

Тадзьо віддав посудину. Посудину з чим? Я потрусив нею. Бензин непристойно забулькотів. Ми рушили в бік скляних, але саме розбитих дверей ресторану «Парадиз».

Так, останні двоє приятелів пройшли повз мене не привітавшись. А всі інші в могилі. Помаленьку, непомітно я лишився на землі сам. Коли нападає нудьга, не маю до кого подзвонити. Беру телефонну трубку, граюся її шнуром, набираю якісь випадкові цифри і кладу назад ебонітову білу кістку. Але ж урешті всі або майже всі лишаються самі на світі. І якось витримують. Бо немає кому й поскаржитися. Ті, що могли б зрозуміти, давно відійшли, а ті, що лишилися, ще не розуміють.

Гардеробник чемно кланяється, хоч міг би взагалі не відповідати на привітання. Бо гардеробники в нашій країні — це мільйонери. Таємничі владарі наших нічних слабинок.

— Пане майор, — кажу, — я хотів би лишити свою посудинку і песика.

— Домашня, — сміється гардеробник, ховаючи каністру під прилавок.

— Майже. А, може, для песика знайдеться якась кістка? Ходи, Пікусю, до дядечка. Пан майор любить звіряток.

— Ви ніби вгадали. У мене вдома є басет. Знайомий міністр привіз мені з відрядження. Не скривджу Пікуся.

Я розглядаю себе в дзеркалі. Батьки в мене були пристойні, проте фізіономію маю не надто. Пристосувався до оточення. Принаймні ніхто не має до мене претензій, що я застарий чи замолодий. Що надто гарний або надто потворний. Просто, як на такі часи, то я в сам раз. О Боже, вечір наближається. У що я вплутався? Голова обважніла, розумовий апарат розладнаний. Адже я прокинувся в певній психологічній аурі, можливо, паскудній, проте добре мені знайомій, виробленій звичкою і врешті-решт безпечній. Тепер становище жахливе, хаос сумнівів і безпідставних самозаспокоєнь. У цілому щось нелогічне, позбавлене вірогідності, несерйозне. Несерйозне? У кишені шведські сірники, а в гардеробі п’ять літрів бензину. Тим гірше, що несерйозне.

Тадзьо повертається з туалету, обсмикуючи на собі провінційну коротку курточку.

— Якийсь пан просить, — сказав він, боязко усміхаючись.

— Кого просить? — спитав я.

— Вас. Там, у коридорі.

— То почекай мене. І ти, Пікусю, який отак щасливо знайшовся, теж почекай. Пікусю, який знайшовся, аби товаришувати мені в останні години. Я не забагато балакаю, пане майоре?

— О, ви любите побалакати, — сміється мордатий гардеробник. — У нас завжди знайдеться нагода погомоніти.

Якось дивно він це сказав. Віщим тоном. А я всього лише хочу заговорити той колючий кусень, що випирає з мене. Кусень, який я не ковтав.

— Зараз повернуся, хлоп’ята, — сказав я, занурюючись у блакитну тьмяність коридорчика.

Поруч із молоденькою, зальотною на вигляд клозетовою доглядачкою стояв тип з обрезклою пикою, в стандартному вбранні.

— Прошу сюди, — він показав мені червоні двері — так ніби мене уже введено у курс справи.

Штовхаю прочинені двері, входимо до білого коридорчика — такі трапляються в підвалах деяких ошатніших варшавських кам’яниць. Він обганяє мене, повертає залізний замок у металевих дверях. Свій чи чужий. Опікун чи агент, що перевіряє документи відвідувачів. Пхає мене до просторого приміщення, де кілька чоловік роздивляються з-за масивного стола залу з’їздів, зображену на екрані кольорового, виготовленого за кордоном телевізора.

— А, це ви? — дивується рослий добродій, зовні привабливий, але з зіпсованими зубами. Одягнутий у твід, який знову став модним. Виглядає, ніби митець, що переживає депресію. Меланхолія і занедбаність на обличчі.

— Що доброго скажете? — запитує він, не зводячи очей з телевізора.

— Усе по-старому. Зайшов пообідати.

— Пообідати? — риторично, зі зловісною фамільярністю питає цей скислий красень.

Деякий час усі мовчки дивимося на промовця, який працьовито читає щось із великого стосу паперів. Ставить якісь дурнуваті наголоси, послуговуючись дивною, нібито народною вимовою, якої в народу не почуєш. Але вражає своїм запалом, що аж бризкає йому з метких очей.

Красень переводить на мене свій крижаний погляд. Вдивляється довго, і нелегко вгадати його діагноз.

— Обшукай гостя, Зенеку.

Той, що мене привів, — майстер. За мить я опинився під білою шкарубкою стіною з руками, піднятими вгору. Мене обмацали по плечах, під пахвами, навіть поміж ногами.

— Купа готівки, ключі від помешкання, шматок газети та імпортні сірники шведські, — немов для протоколу, відтарабанив Зенек.

— А цигарки? — спитав красень.