Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Трохи неприємно, — відказав Тадзьо. — Моя родина дуже шанує вас.

— Розумієш, я теж не люблю бридких слів. Але брутальне слово — це часом ніби ковток свіжого повітря. Знаєте, хлопці, така раптова зміна настрою, щось на кшталт миттєвого оновлення. Але оскільки я вже полюбив вас обох, то буду уникати деяких висловів, хоч, далебі, так і пхаються на вуста.

— Може, краще присядьмо на хвильку. Відпочинете.

— Не треба. Я знаю свій організм. Розумієш, хлопче, зранку я поснідав маслянкою, потім мене почастували сибірським напоєм. Від цього мала би статися катастрофа, а я, бачиш, стою на ногах, хоч це і дивно. Ну, то рушаймо обідати. І пильнуй мою посудину.

— Пильную, пильную.

— Ми рушили до майдану Трьох Хрестів, а вів нас Пікусь, раз по раз перевіряючи, чи встигаємо його кривулястим слідом.

Від Алей Єрусалимських валив гурт немолодих типів, переодягнутих продавцями газет. То був якийсь актив, мабуть, молодіжний. Розкидали спеціальні додатки до «Трибуни люду», засоромлено вигукуючи:

— Польща відзначена почесним званням Першого Кандидата до входження у склад Союзу Радянських Соціалістичних Республік!

— Спеціальний додаток! Польща є кандидатом до Радянського Союзу!

— Величезна подія в нашій історії на порозі нового тисячоліття. Спеціальний додаток!

Ніхто не піднімав з землі тих газеток, але й ніхто не потоптав їх розгнівано. Далекозорі, викручуючи голови, намагалися крадькома прочитати вступне повідомлення, видрукуване червоними літерами. Новий Світ, вкритий безліччю прапорів, мав радісний вигляд. За тими прапорами не видно було облупленого тиньку і побитих ринв. Тільки кам’яниця, коло якої впритул проросла славнозвісна берізка, що пам’ятала часи німецької окупації, тільки ота кам’яниця під натиском невинного деревця, якось запала, осіла, а в її чорному виломі вмостився кіоск з народними виробами, і провінційний гончар, вижилий з розуму дідок, непритомно крутив босою ногою слизький гончарний круг.

Так ми дійшли до площі на перехресті Нового Світу з Алеями. Тут я раптом побачив моїх друзів, Анджея М. І Юзефа Г., які вийшли на традиційну прогулянку в бік Окульника. Юзеф Г. жестикулював, напираючи раменом на Анджея М., заступав йому дорогу. Увесь був перейнятий своїми буденними, скромними одкровеннями. Анджей М., трохи зігнутий, наче йому вирізали шлунок, слухав товаришеві висновки з болісним виразом на лиці, очевидно, занурений у власні думки. Так проминули мене на відстані двадцяти кроків, не зауваживши нас, спрямованих в інший бік. Ми завжди разом ходили на такі прогулянки. Сьогодні вони пішли без мене, І нічого не сталося. Може, навіть відчули себе вільніше.

Під занепалим, подекуди облупленим будинком комітету партії було святково і тихо. Агенти Безпеки, з метою конспірації перевдягнуті міліціонерами з автоінспекції, апатично снували на розі будинку. На довгій стіні тріпотів величезний напис: «Ми збудували соціалізм!», багато разів повторюваний, він мав, очевидно, розвіювати сумніви окремих членів партії.

Якось несподівано й без причини мені захотілося глянути на довколишній світ і на осінню, чи то пак літню природу, на те, що на очах помирає і що колись люди оплакували, аж поки остаточно не збайдужіли. Тож я спинився коло цензурного комітету, охайного будинку, не так давно підмальованого ззовні олійною фарбою, і дивився в бік мосту Понятовського, що так фатально завалився пару годин тому. Але нема великої біди, бо ж існують ще інші мости. Отже, я дивився в бік Вісли і бачив почорнілі дахи Повісля, бачив отруйну річкову заплаву, пляжі Праги і сковтунілу, пожовклу рослинність Гоцлавка і Грохова, ці просторі пошарпані луки, які, однак, не здавалися. Поволі дрібніючи й маліючи, вони щороку вдиралися до тісного міста. Цей скалічений пейзаж, незугарний, але й прекрасний водночас, бо єдиний, який нам лишився, цей сумовитий краєвидець, обвіюваний вітриськом, щочверть години битий градом, усе ж збадьорив мене. Пікусь вертівся під ногами і скавулів, вимагаючи обіду.

Так, по обіді почитаю той клаптик газети, який вранці видер у дідуся. Прогляну некрологи, бо з наших некрологів, хоч і вони проходили цензуру, можна про життя дізнатися більше, аніж із статистичних щорічників. Отже, подивимось.

Мої друзі вже розтанули в напівмороці Смольної, за тим постаментиком, де, здається, пам’ятник матері партизана, такий собі пам’ятничок, що нагадує бронзове прес-пап’є на секретарському столі. У нашому місті пам’ятники дуже рідко щось означають, присвячені комусь відомому або якійсь близькій для всіх події. Наші пам’ятники присвячені ідеям, абстракціям, метафорам. Тому ніхто й не пам’ятає про них, сердешних, навіть режим, неуважний їхній фундатор, назагал забуває про ці жалюгідні тонни чавуну.