Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Усю вулицю Фоксаль перекопали, — додав другий.

— А навесні рили Новий Світ, — втрутився Зенек. — Принагідно пошкодили телефонний кабель. Стільки вже місяців мушу щоразу чухрати до будки. Може, гадаєте, хоч будка постійно працює? Дулі! Через день лобурня вириває телефонну трубку з м’ясом!

— У нас на Колі, — почав другий помічник, — у будинку тріснула стіна. Від даху до підвалу.

— Гаразд, гаразд, — гидливо перебив його шеф, бо цей потік оскаржень якось применшував значимість допиту. — Повернемося до справи. Ніхто більше вас не провідував?

— Ніхто. Я відразу ж вийшов з дому.

— Навіщо?

— Поснідати. Я харчуюся в барі «Родинному», ви, може, знаєте. Поруч із валютною кав’ярнею, де раніше була фірма Блікле.

— А після сніданку?

— Після сніданку прогулявся і заглянув на прем’єру фільму «Переливання крові». Цікаві зйомки, багато сміливих висловів, аж дивно, що пропустили. Рекомендую. Варто подивитися.

У підвалі труби заграли кілька тактів з Прокоф’єва.

— Ви зле почуваєтесь? — несподівано спитав шеф.

— Не надто. Мене мучить похмілля невідомого походження.

— Зенеку, зроби панові укол.

Умить я виявився прибитим до крісла. Але цього разу допомагали обидва шефові асистенти. За якусь частку секунди мені закотили рукави куртки й сорочки. Хтось джгутом перев’язав мені рамено, а Зенек задоволено уже мацав мою делікатну вену.

— Протестую! — хотів я крикнути пронизливим тенором, але тільки невдало закашлявся.

Я знав, що сильний, гучний крик є ефективною формою боротьби зі сваволею. Але по всій харчівні безперервно кричали, і надворі кричали маніфестанти, і партійні делегати на телеекрані вигукували прізвища обидвох секретарів, нашого і радянського. Власне, на крик не варто було розраховувати.

Зенек енергійно загнав голку у вену. Куточком ока я спостеріг, що шприц був одноразовий. При цілковитій відсутності гуманізму принаймні це було гуманним. А я ж знаю, що навіть у першорядних лікарнях користувалися вживаними, сяк-так випраними в теплій воді бинтами.

Він втиснув у мене здоровенну дозу, а я нічого не відчував. Мені спало на думку, що ампула була з дефектом. Траплялися такі уколи, з самим лише фізіологічним розчином, без ліків. Фармацевтична промисловість теж віддавна вже розвалювалася.

Зенек, напевно, вичитав недовіру на моєму обличчі. Закрив вену брудним шматочком вати і лагідно мовив:

— Добрий укольчик. Справжній. Американський.

— Ти хотів сказати «радянський», — виправив шеф.

— Так, радянський.

Вони відступили від мене. Я стягнув рукав на зболену руку.

— Ну, почнемо спочатку, — мовив шеф. — Хто до вас приходив?

— Начальник будинку, а потім сантехнік.

Красень підвівся, звичним кроком підійшов і кінчиками двох пальців плеснув мене по щоці, наче хотів скинути павучка, а я завив, зриваючись на рівні ноги. Мені здалося, що то невидимі обценьки намагалися зірвати мою бідолашну голову, нагвинчену на хребет.

— От бачите, укольчик діє, — панібратськи мовив Зенек. — Краще казати правду.

— Тепер ви чутливий, наче суцільне велике яєчко. Навіть протяг завдасть болю, — шеф повернувся до столу. — Отже, хто склав до вас візит уранці?

— Губерт і Ришард Шмідт.

— Дуже добре, — похвалив шеф. — І хто ще?

— Тільки вони.

Шеф підвівся з крісла і рушив до мене.

— Губерт і Ришард! — вереснув я. — Тільки вони.

— Правду каже? — спитав красень у своїх товаришів. Ті ухильно стенули плечима, але він повернувся на місце.

— Хай буде. А кого ви зустріли під час прогулянки?

Шеф зіжмакав аркуш паперу в кульку, споглядаючи мене діловитим, холодним оком.

— Я зустрів пса. Пікуся. Пропав багато років тому, жив серед чужих людей, певно, страждав і тужив за мною, а тепер знайшовся на Повіслі.

Стрільнув у мене паперовою кулькою, що попала в чоло. Я завив і упав з крісла. А від цього стало ще гірше. Я довго і важко підводився з бетонної підлоги.

— Під час прогулянки я зустрів знайому дівчину.

— Як її прізвище?

— Я не так висловився. Мав на увазі, що я підчепив її під час прогулянки. Тому не знаю прізвища.

— А ім’я?

— Галина.

— Галина, — повторив шеф і глянув на своїх спільників.

Десь там, за котроюсь стіною раптом розлігся гуркіт, наче хтось із каналізації пробивався до нас.

— Рятуйте, мене отруїли! Боже, де тут убиральня! — Нормальні, зрештою, відлуння наших ресторанів.

— Щось ви геть ослабли, — потвердив красень.

Міг би вважатися навіть привабливим, якби не ті зуби. Вочевидь, боявся стоматолога або не мав часу.