Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

З польської переклав Юрій АНДРУХОВИЧ

Перекладено за виданням: Tadeusz Konwicki. Mala Apokalipsa. Zapis nr. 10. Warszawa, 1979.

От і настає кінець світу. Насувається, ближчає, чи, скоріше, наповзає мій власний кінець світу. Кінець мого особистого світу. Але перше ніж мій всесвіт розпадеться на уламки, розсиплеться на атоми, вибухне в порожнечу, переді мною ще останній кілометр моєї Голгофи, останнє коло цього марафону, кілька останніх щаблів угору чи вниз по драбині безглуздя.

Я прокинувся о тій тьмяній годині, коли починається безнадійний день осені. Лежу і дивлюся у вікно, заповнене хмарами, власне, однією хмарою, — немов почорнілою старою шпалерою. Це година підбиття життєвого підсумку, година щоденного порахунку. Колись люди підбивали підсумок опівночі, перед тим, як провалитися у важкий сон, тепер — б’ються у груди вдосвіта, розбуджені гуркотом конаючого серця.

Поруч, у шухлядці, лежить чистий папір. Нітрогліцерин для сучасного літератора, наркотичний засіб для зболеного індивіда. Можна зануритись у мілку білість сторінки, сховатися від себе і від особистого всесвіту, який незабаром вибухне і щезне. Можна цю беззахисну білість загидити лихою кров’ю, лютим трійлом, смердючою мокротою — а цього ніхто не любить, навіть сам автор. Можна цю безглузду білість полити солодощами штучної злагоди, нектаром фальшивих надій, нудотним сиропом лестощів — а це люблять усі, навіть сам автор.

Куди, в який бік повернути на цьому останньому колі? У гірке ліворуч чи в солодке праворуч? За вікном та сама хмара, або ж групка знеосіблених хмар. По заіржавілому підвіконню пробіг дощ на довгих тоненьких ногах. Щось там було колись. Поривний рух форм, барв, уламків з емоцій. Моє життя і чуже. Найвірогідніше, чиєсь вигадане. Зліпок з прочитаного, нездійсненого, старих фільмів, незавершених марень, почутих легенд, невиснених снів. Моє життя. Котлета з білка і космічного пилу.

У ту хмару, чи пак в оту щільну групку осінніх хмар, занурився Палац культури, що колись, замолоду, був Палацом культури й науки імені Йосифа Сталіна. Величезна, шпиляста будівля викликала страх, ненависть, магічне почуття жаху. Пам’ятник пихи, меморіал неволі, кам’яний торт перестороги. А тепер це був лише великий барак, поставлений на ребро. Зжертий грибком і пліснявою старий громадський туалет, забутий на роздоріжжі посеред Європи.

Він моргає до мене кількома чахлими пломінчиками вікон. Кокетує з улесливою фамільярністю. А хто мене поставив на ребро? Мене покладено на бік. Лежу на лівім боці й дослухаюсь до свого серця, якого не чути. І думаю про слабесенький ланцюжок хімічних реакцій, який спричинює те, що я підношу повіки, що мені бурчить у шлунку, що морщиться шкіра на лобі, що ниє від притлумленого болю брутальний міхур. Що в голові чи поза нею відбувається рух слів, уявлень, які ми називаємо думками, що з’являється хмарка хвиль, яка є смутком або спазмом ненависті, що вистрелює в космічний простір снаряд жаху перед вічним незнаним або набій радощів від пізнання якоїсь частинки правди. У багатьох моїх друзів одного разу зненацька урвався той ланцюжок хімічних реакцій, і я не знаю, де вони тепер, чи перебувають у жменьці фосфору, що мізерніє в землі цвинтарній, чи віддаляються з конвульсіями і трепетом, властивими для хвиль, чи мчать углиб безконечності й, відбившись від чорного муру в кінці тієї безконечності, повернуться сюди, де мене вже не буде.

У будинку чути перші відгомони життя. Цей великий локомобіль у вигляді прибуткового дому поволі рушає в буденність. Отож і я сягаю по першу цигарку. Найсмачнішою є цигарка перед сніданком. Скорочує життя. Вже багато років я ретельно скорочую собі життя. І всі потайки скорочують своє існування. Щось у цьому повинно бути. Якийсь вищий наказ, чи, може, закон природи на переповненій людьми земній кулі.

Люблю це імлаве запаморочення, коли добре затягнешся гірким димом. Я хотів би гідно розпрощатися зі світом. Бо я з дитинства розстаюся з життям і не можу розстатися. Тиняюся по залізничних переїздах, броджу попід стінами, з яких падають цеглини, напиваюся до безтями, чіпляюсь до хуліганів. І таким робом наближаюся до мети. Я вже на фінішній прямій, тож хотів би якось попрощатися з вами. Прагну завити нелюдським голосом, аби почули мене в найдальшому куточку планети, а може, навіть, у сусідніх сузір’ях, а може, навіть, у Господній садибі. Це марнославство? Чи обов’язок? Чи інстинкт, що, немов потерпілим від космічного лиха, наказує нам кричати крізь віки у зоряний простір?