Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Я вільний. Я один з небагатьох вільних людей у цій країні відвертого поневолення. Поневолення, недбало вкритого лаком сучасності. Я довго і безкровно боровся за цю нікчемну особисту свободу. Боровся за свою волю з спокусами, амбіціями й нестатками, які наосліп женуть усіх на заріз. До начебто сучасних різниць людської гідності, честі й чогось там іще, про що ми давно забули.

Я вільний і самотній. Бо самотність є досить низькою ціною за цю мою невеличку вигоду. Я визволився на останньому колі, звідки мету вже видно неозброєним оком. Я вільний анонім. Мої злети й падіння пішли від мене в шапках-невидимках, мої успіхи та гріхи відпливли в корветах-невидимках, а мої фільми і навіть книжки полетіли в безодню у сейфах-невидимках. Я вільний анонім.

У зв’язку з цим закурю собі ще одну цигарку. Натщесерце. От і настає мій кінець світу. Це я знаю напевно. Мій передчасний кінець світу. Що звістує його? Наглий пронизливий біль у грудях? Чи жахне вищання автомобільних гальм? Чи ворог, — а, може, товариш?

Ті баби за вікном і досі обговорюють катастрофу з молоком. Присіли собі на старих контейнерах з темно-сірого пластику, закурили і спостерігають, як водянисте молоко стікає до каналізаційного колодязя, звідки бухає пара, бо, мабуть, знов помилково пустили до водотягу гарячу воду з електроцентралі. І раптом я усвідомлюю, що вже роками ніхто не розносить молоко; жінки-робітниці непевного віку, котрі пхають поперед себе візки з молочними пляшками, — таке видовище я давно вже забув, ця картина асоціюється у моїй свідомості з далекими роками, коли я був молодий і світ теж був молодий.

Певно, знімають якийсь фільм, думаю собі й припадаю чолом до вологої шиби. Але за вікном нормальна, як завжди заболочена вулиця. Гурти людей поспішають попід стінами будинків до своїх справ. Від Палацу культури, як і щодня зранку, коли зростає температура повітря, відривається струхлявіла брила кам’яного оздоблення і з гуркотом котиться вниз по вищерблених розколинах будівлі. Лише тепер я зауважую на стіні тієї почвари великого орла на червоному тлі, тобто на червоному, але почорнілому від дощу. Білий наш орел незле тримається, бо знизу його підпирає велетенська земна куля, тісно обвита серпом і молотом. Якась ринва відлунює глибоким голосом окарини. То вітер, може, ще літній, а може, вже й зимовий дме з майдану Урочистостей, обертаючи тополі срібним боком до сонця, що погрузло в мокрому хмаровинні.

Закінчилися цигарки. А як тільки закінчуються цигарки, людину охоплює раптове бажання затягнутися димом. Отож відчиняю подальші шухляди своєї скарбнички, в якій зберігаю образливі листи, старі рахунки, зіпсовані запальнички і квитанції фінансових органів, фотографії з часів молодості і снодійні засоби. Аж ось поміж ватяним клоччям і бинтами зі старих добрих часів, коли для мене ще був сенс піддаватися медицині, отже, в тому замшілому від старості закамарку знаходжу пожовклу сторінку багаторічної давності, схожу на картуш архітектурної пам’ятки чи на могильну плиту, сторінку, на якій я колись розпочав нову прозу, але так і не закінчив її. А розпочинав я в оту чудову епоху, на Новий рік, відразу ж після Сильвестра, і приємне похмілля пульсувало у моїй ще здоровій голові. А розпочинав я на Новий рік тому, що в ті часи схилявся перед забобонами, тож хотів пошанувати працею новий біологічний та астрономічний цикли. Пізніше я зрозумів, що мій власний Новий рік починається десь наприкінці літа або на початку осені, й, мабуть, припинив писання і вже не написав більше ані слова.

Отже, лежав той аркуш, колись білий, тепер жовтий, недовершений, попри довгі місяці, квартали й роки, незаповнений, з вицвілим епіграфом, який повинен був благословити на зворушливі сцени, піднесені думки і прегарні описи природи. Здмухнувши пил варшавських фабрик з цього воскованого мертвяка моєї фантазії, читаю слова, котрі були життєвим гаслом старого польського магната з XIX сторіччя: «Якщо мені дозволяють інтереси Росії, то я охоче звертаюсь почуттями до первинної своєї вітчизни». Що я тоді мав на увазі? Може, хотів щоранку, натщесерце проголошувати це визнання своїм дітям? Чи мав намір розіслати його на святкових листівках до тодішніх магнатів науки, літератури, кіно? Чи намагався у цензора здобути ласки для прози, що померла, щойно народившися з анемічного натхнення?

Шиби у вікнах болісно брязнули. Звідкись із бічної вулиці вихопився істеричний сигнал міліційних машин. Я глянув на годинника, що його колись привіз для мене мій приятель Станіслав Д. З Радянського Союзу. Доходила восьма. Я знав, що це означає. Як і щоднини, у цей час містом гнали оточений зусібіч міліційними автомашинами броньований рефрижератор з харчовими продуктами для міністрів і партсекретарів. Кавалькада машин пронеслася повз мій будинок, розбризкуючи молочну калюжу по бруківці. Архаїчні молочарки, видобуті на цей день з якогось притулку для старих, затоптували недопалки в багнюці хідника, крадькома прощаючись.