Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Немає.

— Тоді навіщо сірники?

— У мене цигарки скінчилися. Хотів купити в гардеробі, — мовив я байдужим тоном, аби не роздмухувати інциденту.

— Покажи газету, — сказав красень і неохоче почав роздивлятися клапоть «Трибуни люду». Намагався скласти клапті докупи, немов таємничий лист.

— Ну, то що з тобою зробити, — зітхнув красень, відмовляючись від газетної версії.

Я помірковано мовчав. У підвальному приміщенні не було вікна, хоч виглядало воно як тимчасово обжите. У кутку стояла навіть софа, вкрита ковдрою. Я здогадався, що це кімната побачень.

— Як гадаєте, колеги, звільнити громадянина? — спитав красень.

Вони невиразно всміхалися, очевидно, звикли до шефового стилю.

— Ну й розверещався той хрін моржовий! Зенеку, зроби тихіше.

Зенек слухняно підійшов до приймача і посунув регулятор.

— Холера, навіть говорити не вміє по-людськи. Тебе це, мабуть, дратує? — звернувся він до мене.

— Я не прислухався.

— Ага. Щось цікаве пишеш?

— Подумки.

— Подумки пишеш? — красень розсміявся. — Ну й хитрун, га? І про що це буде?

— Як завше, про життя.

— Ну так, у тебе була довга перерва. Ми це знаємо, кілька разів провідували тебе. Пам’ятаєш, як робив заяви в міліцію про зламування дверей? Одного разу ми випили в тебе коньячок, іншого — забрали порнографічні виданнячка. Ну?

— Що ну?

— Не дивували тебе такі дотепні грабіжники?

— Мене вже ніщо не дивує. Навіть те, що звертаєтесь до мене на «ти», хоч могли б бути моїм сином.

Красень поглянув на дружків, ті силувано всміхнулися.

— Я до всіх так звертаюся. Звичка.

— Колись я врізав би по мармизі за таку звичку. Але тепер мені все одно.

Зенек і компанія при столі напружено завмерли. Поруч у клозетах голосно зашуміла вода. Клозетова дівка заволала до когось розлюченим голосом:

— За двісті злотих хочеш висратися, жаднюго!

Красень-шеф ліниво, як вони це полюбляють, — всі вони в усьому світі, — неквапно підвівся, з зловісною церемонністю озвірілого поліцая, підійшов до мене, якийсь час настирливо придивлявся.

— Що ви тут чаклуєте? — мляво сказав я. — Усе це вже бувало зі мною в гестапо, енкаведе і в нашій старенькій шановній міліції, яка ненавиділа так званих інтелектуалів. Мені стає нудно.

— Отже, ви порівнюєте нас із гестапо?

— Ви самі це сказали.

Зненацька він ударив мене в щелепу, і я відразу почув теплий, солонуватий смак крові у роті. Колись я мав кращі ясна. Тепер кривавлять навіть від зубної щіточки.

— Зенеку, зафіксуй затриманого. Поводиться по-хуліганськи.

Тільки того й добився, що він перестав тикати. Його підлеглий з виконавською старанністю одягнув на мене наручники.

— То на чому ми спинилися? — сказав красень, повертаючись до столу.

Цідив слова, як і раніше, але я розумів, що він трохи випав із ритму.

Мабуть, не знав, що в гардеробі я залишив своє знаряддя. Мене охопила якась двозначна мстива зловтіха щодо цього сердеги, який намагався грати щось дуже старосвітське перед самим собою та своїми підлеглими, і щодо моїх натхненників, які випхали мене на шлях страдництва.

Підлеглі поштиво мовчали. Але це мовчання якимось чином було проти нього.

— Порцію уланських без картоплі! — кричав хтось за стіною.

Шеф, імітуючи роздуми, перегорнув кілька чистих аркушів на столі.

От якби він забив мене тут, подумав я з дивною надією. Майстерно, без болю, за одну мить. Для нього то дрібниця, а для мене значне полегшення.

І наші на цьому багато не втратили б. Бо завше щось корисне витиснеш зі смерті ув’язненого письменника. А я, бідолашний, похмільний, не мусив би поневірятися аж до вечора, по тисячу разів переживаючи свою недалеку смерть.

— Що ви сьогодні робили? Розкажіть, будь ласка, все послідовно, — сказав нарешті шеф, сідаючи за стіл.

— Я прокинувся у кепському настрої. Лежав у ліжку, думаючи про себе, про свої невдачі і про те, що, власне кажучи, не варто жити. Уявив собі, як було б добре, якби випадок або вміюча людина, щось або хтось відібрали в мене це нудне, паршиве життя.

— Ну, а далі?

— Далі я почав митися, одягатися, все ще потопаючи в песимістичних роздумах.

— До вас хто-небудь приходив?

— Так, спершу начальник будинку. Радив набрати води, бо перекриють.

— А потім?

— Потім сантехнік, аби вимкнути газ.

— А чого це вони так за вас узялися?

Тоді один з помічників сказав, заскрипівши:

— На всій дільниці перекрили воду. У мене теж. Я вмивався на роботі. Кари божої на тих лайдаків немає!