Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Галинко, знову ви платите.

— Знаєте, це вже недотепно.

І увійшла до крамниці, а ми зосталися під кришталевими, тріснутими впоперек дверима. Пікусь присів біля моєї ноги, почав приглядатися до мене, наче впізнавав з давніх часів.

Туди й сюди перевалювали святкові юрми. Але вони не йшли гідно, з гордовито піднесеними головами, оглядаючи світ доброзичливим поглядом, як пригадується мені з часів дитинства. Ці юрми гнали, немов під час нервового збирання грибів. Нюшили по прилавках, зазирали в тили ларків, формували стихійні черги і з невідомих причин умить ліквідовували їх безповоротно. Ці юрми шукали здобичі, їдла, нагоди купити щось необхідне для прожиття, щасливого випадку в лотереї хитрої держави.

О Боже, куди поділися колишні фізіономії моїх краян! Де ота розмаїтість облич? Гарних і кострубатих, пристойних і зіпсованих, приязних і трохи скривлених. А ті кострубаті, зіпсовані й скривлені теж могли здатися цікавими і привабливими. Де розмаїтість рис, типів, колоритів? Де та чарівність і врода звабливих мешканців, що виросли над берегами рік посеред Європи?

Ось пливуть в один бік і в другий якісь прикрі мордяки. Злі, незугарні, затавровані спадковою й невідворотною бридотою. Часом промайне між ними тупезна пиха-кавунисько на плечах державного чи партійного функціонера. Вони вирізняються якоюсь алкогольною запухлістю, паскудним рідким волоссячком, що неприємними кучериками вкладається на спітнілих черепах. Їх вирізняють маленькі, швидкі й підозріливі очиці, пухкі надуті щоки, їх вирізняє відсутність ротів, замість яких вони мають шпаринку для виголошування доповідей. Христе Боже, коли ж це сталося, коли й за що зла відьма перетворила цей люд у табун неандертальців?

Пригадую той час, пригадую той страшний період упочварювання. Було це під кінець шістдесятих або на початку сімдесятих. Тоді прийшов на світ контингент, породжений секретарями, завідувачами, міліціонерами, цензорами, так званими доцентами, директорами в’язниць і продажними митцями. У фізії їхніх нащадків безжальні гени перенесли гидотність усього, чим займалися батьки, лишаї моральної мерзотності, карбункули зрадництва. Фатальна доля батьків і матерів назавше зіпсувала вигляд дітям. Ніхто вже не оспівує в піснях вроду польок, ніхто й ніде не подивляє шляхетності й лицарства поляків.

— І зрозумів я, що немає вже країни мого дитинства. Що живе вона тільки в мені й разом зі мною розсиплеться в порох котроїсь години, що вже надходить із небуття, — озвався раптом провінційний Тадзьо.

— Це з мене? — спитав я.

— Так, з вас.

— У вас вдома тепер, певно, квасять капусту? Батько на зиму розкладає яблука на соломі.

— Ще рано. Адже тільки середина літа.

— Якого літа, хлопче? Не бачиш снігу під ринвою?

— Кліматична аномалія. У нас кажуть, що насувається льодовикова доба.

— Можливо, вона усе і залагодить? Льодовикова доба справедлива, як ти гадаєш?

— Ви захворіли. Може, краще підіть додому. Це недалеко.

— Треба щось з’їсти. Аби мати силу. Я запрошую тебе, хлопче, що пишеш вірші.

З крамниці вийшла Галина з ваговитою пачкою сірників. Пікусь привітав її як добру знайому.

— Шведські. Найкращі з тих, що були, — сказала вона.

— Шведи вже теж роблять халтуру.

— Я загаялася, бо не було в них здачі. Видали в індонезійській валюті. Спершу перевірте ці сірники.

— Перевірю на собі, Галинко.

— Тепер я вас покину. Але ви будете під нашою опікою. До побачення.

— То ще побачимось? — запитав я з дивною надією.

Вона вперше приязно посміхнулася.

— Не бійтеся, будь ласка. Звичайно, ще побачимося.

— Галинко, — я притримав її за руку. — Щось хочу сказати, але не знаю що. Мусите йти?

— Мушу.

— А що з Губертом?

— Я телефонувала з крамниці. Він у реанімації. Стан критичний, — і раптом відвернула обличчя.

— Ви, ви, — я завагався, — ви кохали його?

— Забагато хочете знати.

— Мене багато єднає з ним. Його зі мною менше. Я препогано чуюся нині, а повинен би мати руку, як у годинникаря. Галинко, що все це означає?

— Ідіть уже. Усім важко. Дуже важко.

Вона обернулася й пішла углиб натовпу, який нічого про неї не знав і ніколи про неї не дізнається. Її сіра курточка швидко зникла у безбарвній тисняві.

— Я запросив тебе на обід? — спитав я Тадзя.

— Так, дуже дякую.

— І тебе, ГІікусю, запрошую. Ходімо до «Парадизу», в якому колись, коли він називався ще «Парадісом», я розпочав своє засране життя. Вас не вражають бридкі слова?