Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Ви увесь час ніби викручуєтесь, — неприязно сказала Галина.

— Як це викручуюсь? А ти, сестро, що, слідкуєш за мною?

— Ну, бо ми йдемо, йдемо і не можемо ніяк дійти.

— А куди, чи смію спитати?

— До валютної крамниці. Щоб купити сірники.

— Перепрошую, я забув.

Ми вийшли на поламані східці перед кінотеатром. Товариші заводили корбами свої автомобілі з двотактовими моторами. Вони знову входили в нас у моду, бо були дешевші й простіші в експлуатації. Крім того, виношувано надії, що вдасться в них застосувати сироватку як паливо.

Вулицею Коперніка, з невідомих причин розкопаною, дефілювала ватага підлітків, що наслідували маніфестацію. Несли старий транспарант, чи, може, новий, бо всі вони сьогодні були пошарпані вітром, отже, несли транспарант «Хай живе тридцятип’ятиліття ПНР!» і кричали тонкими, захриплими голосами:

— Польска! Польша! Чемодан! Польска, Польша, Барабан!

Ми рушили за цією процесією в бік Ординацької. Під мурами лежали, на очах танучи, клапті свіжого снігу або граду. Тадзьо недбало розмахував моєю каністрою.

— А Надежда, — спитав я, — а Надежда звідки тут узялася?

Галина уважно подивилася на мене.

— Як це звідки? Так, як усі інші. Вийшла заміж за нашого дипломата і виїхала до Польщі разом із ним, коли скінчився строк його перебування. У Варшаві розвелася і вдруге вийшла за журналіста. А тепер вона наречена інженера-лісівника, але не знаю, чи вийде щось із цього, бо в неї закохався Рисьо Шмідт.

— Я цьому не вірю.

— Чому ви мені не вірите?

— Бо вона ніколи не була заміжньою. Може, її привезла сюди ота бабця, яку кохав Ленін.

Галина досить довго йшла не відповідаючи.

— Може, і привезла, — сказала вона нарешті. — Вас це дуже цікавить? Щораз більше росіян у Польщі.

— І щораз більше поляків у Росії.

Мені подумалося, що ця нікудишня молодь теж займається між собою коханням, хоч це і здається неймовірним. Лише тепер я зауважив, що Галина якимось чином усе-таки пам’ятає про свої жіночі обов’язки. Її очі були ледь підмальовані, а на вузеньких губах лежав тонкий наліт безбарвної помади. Чим довше я дивився на неї, тим більше переконувався, що вона, однак, може подобатися. Було у ній навіть щось трошечки непристойного, як у молодесенької черниці. Вона також дивилася на мене лагідніше. Словом, ми вже зчепилися незримою ниткою двозначного порозуміння, з якого ніщо не виникне, але яке допомагає витпимувати взаємну присутність.

— Ви трохи шовініст.

— Трохи. Старого гарту. А ви ні?

— А ми вже ні. Ми навіть дещо соромимося ваших провінційних комплексів, болячок, марень.

— Ви універсальні, правда?

— А ви іронізуєте, правда?

— Ні, я просто скрупульозний. Хотів би добре все зрозуміти.

— Нас цікавить людина. Де б вона не перебувала, в якому б часі не жила. Людина передусім. Поодинока, безпорадна, самотня.

— Це мій портрет. Поодинокий, безпорадний, самотній.

— Ви просто нахаба. Я почитувала дещо з ваших творів.

— Мене вважають поміркованим моралістом.

— Не треба. Батьки видирали мені з рук ваші писання й били за них по лапах.

Десь за рогом гриміли святкові оркестри. А під небом пропливали ключі дивовижних, кольорових хмарин.

— Може, зайдемо на каву, Галинко, — запропонував я. — Мені зле. Учора щось зі мною трапилося, проте нічого не пам’ятаю.

— Ви, мабуть, лише зараз прокинулись?

— Ні. Ти з самого початку мені подобаєшся. Коли ми здіймалися на вал над набережною, я придивлявся до твоїх ніг.

— Знаєте, я воліла би дещо офіційніший тон.

— Напевно, в тебе є хлопець?

— У мене було багато хлопців. Вас це не обурює?

— Швидше розчаровує.

Услід за хмаринами тягнувся довгий напис, укладений з кольорових повітряних куль: «Ми збудували соціалізм. Мы построили социализм». Ошелешені птахи неспокійно кружляли під отією яскравою пасмугою.

— Галинко, вам не шкода мене?

Вона прискорила крок. Ми були вже недалеко Нового Світу, де на час урочистостей поставили ярмаркові буди, стилізовані під фольклорні корчми, слов’янські капища і російські лазні. Сільські ансамблі завзято витинали улюблені частівки.

— Старий дід, — буркнула Галина, поглядаючи на мене без гніву.

Після довголітнього простою, варто лиш було висунути на світ мою зачмелену голову — і відразу стільки несподіваних спокус. Гаразд, нехай купить оті сірники. Застосуємо їх для розпалення вогнища над Віслою.

Ми спинилися перед валютною крамницею, відкритою на місці колишньої ятки. Галина зазирнула до торбинки.