Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Хтось стояв коло завіси, що заслоняла Собою вхід у зал для глядачів, краєчок плюшу тримав у руці, тож утворилася широка щілина, крізь яку було видно екран, а на ньому велетенські плечі чоловіка, що дивиться у вікно.

— Це ти? — шепнув хтось, і я впізнав голос Булата.

— Я.

— Досить давно не бачив тебе. Думав, що ти виїхав, хтось якось за чаркою горілки присягав, що ти помер за кордоном.

— Ще живу. Це вже кінець фільму?

— Остання сцена. Не люблю її, але мусить такою бути.

На екрані відкривається вікно, показане ззовні. На підвіконня видряпується чоловік непевного віку, зарослий, укритий смертельним потом. За його спиною цокає годинник чи, може, капле з крану вода. Десь під ним, у безодні двору, галасують, бавлячись, діти. Чоловік стає на підвіконня, тримаючись рами. Дивиться у небо, і ми бачимо хмари, що квапливо сунуть над містом, дивиться вниз, і ми бачимо кам’яний паділ, а також дитину, що їде на велосипеді. Потім чоловік намагається ковтнути слину, захлинається, озирається вглибину кімнати і врешті шепоче сам до себе:

— Мене вбила брехня.

Сонним порухом напливає на камеру, наче виривається з чиїхось рук, і летить на нас. І ми бачимо згори, як він падає, перевертаючись у повітрі, шарпаний зустрічними потоками, як жахливо й повільно падає, немов уві сні, як наближається до кам’яної землі і як застигає зовсім низько над нею, навіки зупинений у стоп-кадрі.

Якусь хвилину триває пронизлива тиша. Проектори згасли. Поволі засвічуються люстри і плафони. Вибухає ентузіазмом зал, глядачі підводяться з місць, щось кричать, щось просять, хтось біжить уздовж іще не заслоненого екрана.

— Тебе викликають, Владеку, — я виштовхую його з-за завіси. — Вийди, вони хочуть тобі подякувати.

— Не треб». Так буде краще.

Булат відступає в темний коридор, тягнучи мене за собою. Зупиняємося за стелажем із фотокадрами радянського фільму «Світле майбуття».

Юрба вивалюється крізь виходи, товчеться, треться об скляну вітрину, але нас не бачить. Із завмиранням серця слухаємо уривки розмов, якісь зітхання, чиїсь схлипування.

— Це твій тріумф, — мовлю півголосом.

Він машинально куйовдить своє біле волосся молодого старця.

— Тільки я знаю правду. Але не знаю, чи це добра, чи зла правда.

Колись ми товаришували. Я написав для нього кілька сценаріїв, залицявся до котроїсь з його жінок. Хтозна, може, в його тріумфі є і моя частка?

— Пам’ятаєш свою першу прем’єру?

— Ох, не нагадуй. Коли подумки перебираю свої фільми, мене раптом починає душити жах. Адже цей натовп повинен би повалити вітрину й лінчувати мене серед вернісажу нашого колишнього міністра. Подумай, я почав з фільму, який паплюжив АК, тобто те середовище, з якого сам вийшов, далі я зварганив картину, що прославляла ту нещасну АК. Коли ж наша земля завмерла у маразмі, пригноблена безнадійною напівокупацією-напівсвободою, я робив психологічне кіно, підхоплюючи все, що міг, намагаючись триматися поблизу певних світових віянь. А потім я зробив фільм-памфлет на інтелектуальну еліту, пізніше виконав щось, що тхнуло антисемітизмом, хоч насправді його там не було. Ти не знаходиш у цьому. моєму шляху залізної логіки?

— Ти робив те, що й інші.

— О ні, помиляєшся. Мій життєпис у мистецтві — то curriculum vitae попутника. Завжди мені здавалося, що я роблю те, що можна робити в дану хвилину. Та придивися пильніше до цієї послідовної лінії моїх тез і висновків. Я в кольорах реалізовував політику партії, разом із нею кульгаючи від помилки до помилки.

— Ні, Владеку, просто в тебе поганий день, хоч мав би бути добрий. Це неправда. Публіка завжди любила тебе, а глядачі не помиляються.

Коридор поволі спорожнів. Десь знову озвалися оркестри, пробиваючись крізь монотонність вуличних гучномовців. А ще я почув гавкіт приблудного пса. Галина і Тадзьо з провінції шукали мене по закапелках кінотеатру.

— Глядачі мене люблять, бо я один із них. Знаєш, знаєш що я скажу по-блюзнірськи: Польщу зґвалтовано. Вона довго захищалася — зубами, пазурами, аж врешті скорилася. І знайшла насолоду в отій пасивній, знеохоченій покірності. Відчула двозначну, дивну, дещо безсоромну приємність від зґвалтування. Лежить на роздоріжжях Європи, а її грають хами. Я також зґвалтований. Мене деруть різні тварюки, а я піддаюся й не піддаюся водночас, тихенько постогную й кусаю, де можу. Мене ґвалтують, і я не приховую цього, що ґвалтують. Може, тому мені вибачають мої фільми, може, тому їх люблять. Я з примусу відкрив нові збочення, нові відхилення з волі Божої. А ти, чому про тебе не чути? Що робиш?