Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

З другого боку опустилася коло хворого Галина. За завісою, на виставці, вибухнув сміх і швидко погас.

— Убили його, — вперто повторив Рисьо.

Пес обнюхував Губертові ноги в старих понівечених черевиках.

— Не дозволю. Звернуся до Центрального Комітету, — гримів голос із невидимого екрана.

Я дивився на темну, сивувату голову Губерта. Здавалося, він задрімав. Під повіками час від часу здригалися очні яблука. Чорний заріст протягом дня пробився крізь шкіру. Чорною тінню окреслив і без того запалі щоки. Звідки в такому худому тілі завжди бралося стільки сили?

— Ага, додзвонився, сукині діти! — неголосно вигукнув директор.

Губерт поволі підняв повіки й побачив мене.

— Котра година? — ледь чутно спитав він.

— Не має значення. Як ти себе почуваєш? — спитав я.

— Тут, — показав на груди, — дірка, холодно.

Губерт потроху очунював. Пес раптом заскавулів, але ніхто не зацитькував його. Поруч із головою хворого сповзав по невидимій нитці павук-хрестовик.

— Може, хочеш сказати щось важливе? — схлипнув Рисьо.

Губерт із болісним зусиллям дивився на мене.

— Йдеш туди?

— Так.

— Не спасуєш?

— Маю вже все, що треба, — очима я вказав на Тадзя, котрий двома руками тримав блакитну каністру.

Хлопець, немов здогадавшись, про що ми говоримо, забулькав посудиною. Губерт зімкнув повіки.

— Бачиш, я піду раніше, — прошепотів він.

— Ні. Зараз приїде реанімаційна карета. Ти ще напишеш плач на мою смерть.

Губерт намагався всміхнутися.

— А де Булат?

— Слідкує за показом, — квапливо відповів Рисьо. — Хочеш, аби він прийшов?

Губерт дав згоду повіками. Рисьо підвівся з колін.

— Усі ми відповідальні, — продирався з кіноекрана баритон актора.

— Ти любиш його? — тихо спитав я.

Губерт знову спробував усміхнутися. Галина витерла хусткою дрібненькі краплини поту з його чола.

— Ти захистив його від смерті. Мене посилаєш замість нього.

— Я щасливий, що жив за його життя, — шепнув у відповідь.

Мені знову зробилося прикро. Не досить, що я гірший, то ще й мушу здохнути. А я ж уже сховався було від людських очей. Решту долі я давно вже віддав борцям. Одначе згадали. Про мене завжди згадували у лихі години.

— Їде швидка! — переможно гукнув директор. — Я налякав їх, що на прем’єрі сидить радянський аташе.

Галина принесла звідкілясь склянку води. Знову сипонуло градом, дрібним, як сіль. Ми мимоволі подивились на вікна, по яких шмагав морозяний вітер.

— Треба будувати не тільки нові будинки, а й нову мораль, — озвався голос із невидимого екрана. Його бурхливо привітали вигуками «браво» глядачі із втопленого у темряві залу.

— Вони приходять у кіно, як на сповідь. Очиститися від гріхів у спільнім причасті під прикриттям алюзій. У безпечному мороці залу підморгують авторові, а він підморгує їм. На килимку, підсунутому режисером, гаптують свій осуд насильства. Це одноразовий сеанс гіпнозу, котрий закінчується тієї миті, коли вони виходять із залу, звільнені від докорів сумління, від моральних страждань, від примари відповідальності. Повертаються, аби знову грішити користолюбством, прислужництвом, зрадництвом.

Губерт дивився на мене, але не слухав. Тобто слухав, однак не брав до відома.

— Терор посилюється, а потім слабне, — мовив він ледь чутно. — Скільки вже ми пережили заморозків та відлиг, лютувань режиму та несподіваних апатій. Найважливіше, щоб люди чекали.

— Хто чекає? Маленький відсоток навіжених, непристосованих і калік зі схильністю до збочень. У кожній системі вони шукали б якогось застосування для своїх дефектів. Записувалися б до Армії Спасіння, вступали до екстремістських релігійних сект, приєднувалися б до анархічних угруповань. Мовчазна більшість перебуває в летаргійному сні. Якось улаштувалася, познаходила теплі куточки, обросла коконами відносного добробуту. Велика епідемія хабарів порятувала систему. Бакшиші й калими згуманізували нелюдський устрій. Від найвищого секретаря до нічного сторожа — всі беруть на лапу і всі крадуть. Пливемо безмежним океаном санкціонованого злодійства. Корабель наш ніколи не розіб’ється на прибережних скелях, бо ми вже ніколи не побачимо берега. Ця система почала свою кар’єру з ленінського гасла: «Грабь награбленное».

— Чуєш, вони знову кричать «браво», — прошепотів Губерт. — Ще бачать і чують. Ти воскресиш або викупиш їх своєю смертю.

Контролер заглянув до кімнати. Переконався, що ми не ошукали його. Пес приліг коло мене й почав зубами ганяти бліх, як і властиво його природі. Галина схилила голову, занурившись у молитву, чи, може, в розпач за всі наші гріхи.