Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Але тут нас пригальмував міліційний свисток. Звісно, двоє молодих функціонерів поманили мене пальцями.

— Копну в черево, — сказав я. — Нехай діється воля Божа.

— Не можна піддаватися на провокацію, — засичала Галина. — Забороняю вам. Я відповідаю за акцію.

Міліціонери не зрушили з місця. Стояли, чекаючи на мене. Я йшов лінивим провокаційним кроком, задивлений у флорентійське небо над Варшавою. Навмисне запнув верхній ґудзик на куртці, аби знали, що не збираюся показувати паспорт.

Проте вони чемно віддали честь і один з них мовив, затинаючись:

— Вибачте, бубудь лаласка, як потрапити нана майдан Урочистостей?

— Ідіть прямо. Вздовж набережної, а потім далі, аж до майдану. Ви що, міста не знаєте? Чого вас там навчають, в отих школах, — відповів я досить нахабно.

Бо мені сяйнула думка: якби мене арештували, проблема вирішилася б сама собою. Це також вихід. Якимось чином навіть почесний.

Але міліціонери, замість того, щоб відіпнути від пояса метрові киї, запроваджені з нагоди котроїсь річниці, зніяковіли ще дужче, а заїка зняв з голови кашкета і по-селянськи покірно вклонився мені.

— Ми не місцеві. Дудуже перепрошуємо і дякуємо.

— Що ж, надалі справуйтеся, — мовив я, повертаючись до Галини, яка нервово стискала пальці.

Ми бігли під гору старою брукованою вуличкою, що віддавна заростала агресивною травою, званою в моїх краях подорожником. Попереду всіх дерлася Галина. Я бачив її ноги без панчіх, негарні, занадто худі, порослі короткими, жорсткими волосинами. Вона належала до цих останніх, виснажених фізично поколінь. Усі вони були маленькі, худорляві, волохаті. Але тільки в них іще жеврів опір проти влади, яка з плином років теж споганіла, щоправда, в інший бік: розтовстіла, виросла ушир, обабилася. Тож, кваплячись за Галиною, я з подивом усвідомив, що вона також самиця, але самиця якогось іншого виду, з якою ми несумісні. Іноді вона озиралася на нас, і я бачив її лице, власне, нічого собі лице, може, хтось інший з її племені добачив би в ньому якісь готичні або візантійські риси. Але мені вона була чужою, як чужим було все її поріддя, можливо, поріддя перших християн в умираючому Римі комунізму. Раптом я відчув себе старим, однак це усвідомлення не справило мені прикрості. Мій світ був барвистіший, світ ієрархічний, світ суспільної несправедливості, світ брутальної боротьби за існування. І моя боротьба була інша, і моя пасивність інша. І падіння ніби глибші, і злети ніби вищі. Знаю, що це самопочуття поколінь, які відходять у небуття. Знаю, що теперішній час присудить їм малість і велич, напевно, такі ж, як наші, хоч і пристосовані до вимірів майбутнього. Але, Їй-Богу, мені шкода їх, а себе не шкода.

Отак ми добігли до кінотеатру «Волга», який за моїх часів називався ще «Прибережний». На фронтоні вищерблений неон анонсував радянську музично-сатиричну комедію «Світле майбуття», але я знав, що під цією вивіскою тут демонструють прем’єру вітчизняного фільму «Переливання крові», поставленого режисером Владиславом Булатом. За останні роки усталилася практика, коли польські фільми, яких режим із певних міркувань соромився перед Москвою, показували нишком під радянським прикриттям. Таким чином вони потрапляли до багатьох кінозалів при значній кількості глядачів, а режисери, шановані владою, зарубіжжям і місцевою опозицією, вдавалися до такої форми прокату.

На цьому тлі траплялися навіть афери з хабарами.

Мій заповіт. Моя остання воля. Марудний документ, бо ж спадщини як такої немає. Нічого я не заробив і нічого не досяг. Навіть отой мемуарний дріб’язок не тримався в мене. Жодного цікавого листа від видатних людей. Жодного сувеніра з подорожі, жодного сліду літературного становлення. Єдину матеріальну цінність, якщо це можна так назвати, моє мертве тіло, з радістю заповідаю анатомічному театрові для занять молодих хірургів.

Але ж соромно йти, нічого не залишаючи. Треба б щось заповісти живим, аби була хоч найменша користь від мого життя, від моєї короткої присутності на землі, де я займав місце інших, де відривав від рота ближніх ласі шматки, де нерідко псував кров сучасникам.

Подумки нишпорю в отих кількох шухлядах, де зберігається мій духовний і матеріальний набуток. Кілька старих фотографій, купка непотрібних документів, засохлі авторучки, зіпсоване перо, яке колись приносило щастя, а потім перестало приносити. Запонки до манжетів, подаровані мені колись на іменини, маленькі електричні лампочки не знати до чого, чиясь дипломна робота про мене, коли я недовгий час був модним, якийсь лист із компліментами від каліки, не знищений хіба через неуважність, вивітріла пігулка від підвищеної кислотності, крихти тютюну, сліди загашених і забутих цигарок.