Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Ще нічого не відомо. Усе в моїх, усе в твоїх руках.

— Ми вже не встигнемо утекти. Проґавили останню мить.

Ми поцілувалися солоними вустами.

— Хочеш, я піду з тобою у вогнище?

Але в цю мить хтось постукав у двері. Ми відступили одне від одного. Увійшла Галина з блакитною пластиковою каністрою в руці. Зняла з голови берет і почала діловито обтріпувати його об бильце крісла.

— Знову ллє? — спитав я, аби щось запитати.

— Поплуталися навіть пори року, — відповіла вона. — Усе на купу: сніг, сонце, вітрюган, дощ. Найкращий розчинник, імпортований з Нової Зеландії. Сірники придбаємо у валютному магазині і донесемо пізніше. Надєжда увела в суть усіх деталей?

— Так.

— Може, маєте запитання чи сумніви?

— Не знаю, що з собою робити.

— Я ж вам дала брошури.

— Так. Але я не знаю, що робити до восьмої вечора.

— Я теж не знаю. Може, вам хочеться попрощатися з друзями, з містом.

— Це не моє місто.

— Найкраще проковтнути порошок і заснути. Ми вас розбудимо.

— Дякую, якось собі зараджу.

— Надєждо, чого втелющилася у вікно?

— Задумалась.

Я взяв у руку блакитну каністру. Добряче важив мій ручний багаж як на таку далеку подорож.

— Ну, я пішов, — мовив я нерішуче.

— Ви будете під нашою опікою. Можете нічого не боятися. І рівно о восьмій перед залою з’їздів. Ми також туди прийдемо.

Я вклонився, а бензин неприємно забулькав у пластиковій посудині. Надєжда стояла, повернувшись обличчям до вікна. З її волосся струмувала лагідна червінь, немов від жаринок у зимовій печі. Я вийшов до другої кімнати.

— Вже йдете? — спитав хворий.

— Так. Пора.

— А я лишаюся. Забув про мене Господь. Я пережив свій час і свою легенду. Це найстрашніша мука, а я ж бо знаю, що таке мука. Я заздрю вам.

— Щойно я пригадав, що свого часу дещо чув про вас.

— Могли чути. Мої спогади перекладено тринадцятьма мовами. А в нас ними гендлювали на чорному ринку. Потім пройшло кілька поколінь, і все стерлося. Ніхто вже не пам’ятає.

Я жваво забулькав своєю блакитною каністрою.

— Про мене теж забудуть.

— Не дай, Боже. Гадаєте, що ми свідки загибелі народу?

— Цього ніхто не знає. Це чудово і страшно, що ніхто не знає, що означають його жести, вчинки, шаленства. Журимося смертю народів, а тим часом уся Галактика летить у прірву небуття. Знову град. Що за осінь.

— Як на мене, то ще літо. Не люблю, пане, придивлятися до планетарних систем. Поки ми на землі, тримаймося її пазурами. Мені можна так казати, бо я тримався єдиним зламаним пазуром.

— Отже, ви благословляєте мене в дорогу? — я стукнув по шкарубкій поверхні каністри.

— Не варто так далі жити, — мовив хворий і зімкнув повіки.

Попри білу бороду й посивіле волосся, виглядав він напрочуд молодо.

— Знаєте, мені здається, що безліч людей в усьому світі купують бензин і шукають, як я, каністри. Бо я маю незвичайний наслідувальний інстинкт. Що б я не зробив, виявлялося, що і всі інші зробили те саме. Я опинявся посередині. У статистичній пересічній серединці. Так уже мені не поталанило.

— Не можете бути першим, то будьте останнім. Це теж незла позиція.

Я придивлявся до нього без симпатії. Знав, що він теж спостерігає за мною крізь шпарини у повіках. Може, його поклали отут, аби й він підштовхнув мене пальцем до мого вироку? Може, він лежить під оцією зім’ятою ковдрою у сорочці для візитів та напрасованих штанах, щомиті готовий, тільки-но я піду, побігти на святковий бенкетик?

У телевізорі все ще показували з’їзд. Радянський секретар з лисніючою міною на обличчі саме вручав прапор чи вимпел нашому секретареві, який став на коліно і чолобитно поцілував краєчок гаптованої матерії. У залі, а його тут-таки показали, усі моментально позривалися з місць, з ентузіазмом аплодуючи цій події, дехто з піднесеними руками щось волав у екстазі, але що саме — я не чув, позаяк за загальним звичаєм і в цьому домі відключали звук під час офіційних передач.

Цей сивий чоловік, жива реліквія або звичайний нагонич, цей сивий святий підняв праву руку, ніби прощаючись чи благословляючи мене.

— Ну, годі, — мовив я і вийшов.

На сходах я роздивився посудину з вогнистим бальзамом. Містила в собі десь зо п’ять літрів. Я спробував відкрутити ковпачок. Функціонував справно. Блакитний колір — колір невинності. Невинність не кидається в очі. Можна йти, треба йти. Куди? Дорогою побачимо.

На площадці між поверхами я відламав шматок шибки. З невідомої причини скло було закіптюжене. Я глянув крізь нього на небо, де знову поблискували миттєві сонячні спалахи. Але в наш час ніхто вже не спостерігає ані затемнень сонця, ані місяця. Остогидли людям усі дати і терміни в усіх соціальних та мілітарних системах. І я теж нічого цікавого не побачив на стомленім небі, небі, виснаженому кліматичними аномаліями, тож кинув оком на стіни, проте й там знайшов лише віддавна знані антидержавні написи, стирати й зафарбовувати які держава вже не мала сили.