Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Хіба це має значення?

— Не знаю. Може мати. Я вважала за краще довідатись.

— Гаразд. Нехай буде блакитна.

— Ну, бувайте! Я скоро повернуся.

По небу знову пливли хмари, просяклі грозовою чорнотою. Мій оркестр не знати коли замовк. Під будинком марширував невеличкий натовп, скандуючи нерівними голосами:

— Польська, Польща!

Маніфестанти несли зім’ятий транспарант з напіводірваними літерами, що становили гасло: «Хай живе 22 липня 1999 року». Я поклав трубку на апарат.

Надєжда раптово підвелася і, не глянувши в мій бік, наче сновида, вийшла з кімнати. Я дещо остовпіло дивився за вікно. Тоді угледів залишки сибірської наливки в моїй чи в Надєждиній склянці. Машинально підніс її до вуст і випив гірко-солодкий ковток зернистого осаду. Я прагнув опанувати хаотичні думки, надати якогось ладу цій дивовижній ситуації.

Унизу, під розбитим вуличним ліхтарем стояв той хлопець із провінції. Він грався жовто-червоним кленовим листочком, чекаючи на мене.

Найліпше було би нишком вийти й дочекатись Галини на сходах. Але як це зробити? Кімната мала тільки одні двері, за котрими були моя несповнена Надія і паралізований дідок, що найбільше бентежив мене. Я потрапив у пастку, як полюбляли висловлюватися старосвітські письменники. У пастку власної легковажності. У пастку чарів розкосої російської дівчини. Та ще й похмілля мене трусить, тяжке похмілля, спричинене вчорашнім днем.

З гуркотом відчинилися двері. Увійшла Надєжда, несучи в обох руках склянки з чаєм. Вона усміхнулась, наче нічого й не було, хоч у її розкосих очах іще бриніли сльози.

— Нап’єшся чаю? — спитала своїм нормальним, напрочуд низьким голосом.

Я мовчки узяв свою склянку. Прямокутник сонячного світла вже поліз на протилежну стіну. Знову десь грали оркестри, але серед них не було нашого, із «Сопками Маньчжурії».

— Галина вже йде, — сказала Надєжда.

— Ти гніваєшся на мене? — невпевнено спитав я.

— Може, й гніваюся, — відповіла, а тоді квапливо додала: — Гніваюся, що взагалі тебе зустріла.

Я дивився на неї, і серце мені стискалося. Вона відкинула на плечі важку фату з червоного волосся і, замислившись, пила міцний, гарячий чай.

— Надіє, ти не збожеволіла? — озвався я нарешті.

— Чому? Що ти маєш на увазі?

Знічений, я теж дивився у свою склянку.

— Ти знаєш, про що йдеться. Я перехожий. Завтра буду вже дуже далеко. Чому ти це зробила? Чому погодилась?

— Може, саме тому.

— Як узагалі ти збереглася в цьому нинішньому світі?

— Розумієш, я російська панночка, — засміялась вона й помішала ложечкою чай, в якому вже не було цукру.

— Колись сказав би: яка шкода, дівчино, що ми не зустрілися раніше.

— Але тепер ти знаєш, що ми зустрілися саме вчасно.

— Не знаю, Надіє. У мене розколюється голова, і здається, що все це неправда. Мені траплялися дуже реальні сни.

— Нині вже ніхто не вірить у сни. Сни — це сміття лихого дня. Сни — це графоманські, ненаписані вірші.

— Ти дедалі краще говориш по-польськи.

— Як захочу, то дуже добре говорю по-польськи.

— Я стільки хотів би тобі сказати. Якби не соромився і якби мав на те час.

— Я знаю все, що ти хочеш сказати.

— Так добре знаєш мене?

— Взагалі не знаю. Побачила тебе сьогодні уперше в житті.

— Ти казала, що читаєш мої твори.

— Я казала? Усі поляки і всі росіяни пишуть. Я могла таке сказати, але не здогадувалась, що ти пишеш.

— Надіє, що це означає?

— Що я закохалася в тебе протягом чверті години, так само, як і ти в мене.

— Жартуєш, хоч росіяни, здається, не жартують.

— Залишається ще кілька секунд на роздуми. Маєш відвагу втекти?

— Не звільнивши світ із неволі?

— Ми будемо вільні.

— Я вже вільний.

— То і я стану вільною. Двоє людей — це початок суспільства.

У глибині помешкання грюкнули двері. Надєжда відсунула порожню склянку, підійшла до мене. Дивилася, широко розплющивши очі, які все-таки були зелені, мов старовинні бутлі для вина.

Несподівано обняла мене.

— Ну, що, любий, що?

— Гадаєш, ми були суджені одне одному, тільки розминулися на кілька десятків років?

— Ми суджені одне одному.

— Але яким чином, дитинко?

— Маємо ще цілих сім годин. Сім годин вічності. Гарна погана назва.

Вона ніжно поцілувала мене в губи.

— Там добре.

— Де?

— Там. Сам знаєш. Я там була.

— Про що ти знову?

— Я замерзла у тайзі, але мене врятували. Кільканадцять хвилин, а мені здавалося, що то ціле життя.

— Надіє.

— Що, любий?