Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Я зійшов униз і там при виході зіткнувся із Захером, отим перестарілим революціонером з фанатичними очима. Він повертався з черги, несучи якусь здобич, бо його старий портфель спух, наче ситий пітон.

— Я звідкись вас знаю, еге ж? — Захер зупинився, перегородивши мені двері.

— Так, знаєте. Ми зустрічалися тільки раз, але за драматичних обставин.

— Я вручав вам орден? Нагороду? Призначав на посаду?

— Ні. Виганяли мене з партії.

Він усміхнувся, пригашуючи холодні зблиски фанатизму в очах. Фанатизму неактуального, як забута подряпина.

— Я нікого не виганяв з партії. Ви помиляєтесь.

— Одного разу виганяли. Групу прихильників професора-марксиста.

— Ага, так. Що з ним тоді вирішили?

— Це не має значення. Має значення, що я не тримаю на вас зла.

— Ми мусили так учинити. На тодішньому етапі це було необхідно. Потім настав бардак. Але в ті часи я ще міг порятувати країну.

— Як вам живеться?

— Дякую. Я повернувся до філософії. Власне, до історії філософських доктрин. Повернувся на своє місце. Я вільний. Нарешті вільний.

— І ви вільний?

— А що, ви теж?

— Звичайно. Дедалі більше зустрічаю вільних людей.

— Бо справді вільним можна бути лише в неволі. Даруйте мені цю банальність, молодий чоловіче. Ви любите ходити?

— Здається, люблю.

— Обов’язково ходіть. Пішки. Багато. Принаймні десять кілометрів. Тоді найкраще думається. Спостереження за природою, людською поведінкою, навіть за небом. На небі теж є рух. Як у прямому, так і в переносному значенні. А рух, молодий чоловіче, якщо сягнемо до класичних філософів… Може, вам не цікаво?

— Ви щасливі? Чи не шкода вам влади, безкарності, пов’язаної з пануванням над людьми, отих злетів пихатості, коли порівняють себе з Богом?

Захер щиро засміявся, витягнув не надто чисту хустинку, аби втерти очі.

— Я філософ. А філософ уміє вибачати і собі, й ближнім.

— Що вибачати?

— Що не склали іспиту. Це наш гріх первородний.

— Знаєте, я дуже добре пам’ятаю вечір, коли, обмацані десятком агентів, просвітлені рентгенами, обнюхані наглядачами, дісталися ми до того святилища партії, де пильнувало політичне бюро. Пам’ятаю всі оті фізіономії довкола круглого столу — перед цим я бачив їх лишень пласкими, повішеними на стінах. То були наші судді.

— Але ж ви не жалкуєте?

— Аж ніяк. Ваш порух у мій бік і слова «Відмовити у членстві в партії» повернули мені свободу.

— Я пережив те саме кільканадцятьма роками пізніше. Чи в середині засідання було оголошено перерву на вечерю?

— Так, ви встали і мовили неофіційним, людським голосом: «Пора, товариші, щось перекусити».

— На моєму персональному хтось також виголосив ті слова. А як виглядало меню у вас?

— Не в мене, це, власне, у вас. Ми перейшли до другого залу, де на столах, прикрашених ікебанами, громадилися полядвиці, осетри, шинки, може, навіть кав’яр. Запивали все це імперіалістичними соками. Плямкали всі разом; кати і жертви, крадькома втираючи майонез із підборідь, розриваючи на чверті соковиті помаранчі, хоч у місті було сутужно, бракувало цитрин навіть для хворих грипом.

— Бачте, усе так само було і на моєму персональному. Хоча кав’яру щось уже не пригадую. Може, це і є соціалістичний гуманізм, якого ані ви, молодий чоловіче, ані я не змогли зауважити. То що, ми з вами квити?

— Мені байдуже, — і я подивився на свою каністру, по якій пересувався павук.

— Обов’язково ходіть пішки. Якомога більше. Це вам моя порада. Біжу додому, до телеприймача, бо нині по обіді «Малятам про звірят», моя улюблена програма, і мої друзі-звірята виступатимуть у ній.

— Не побачите ви своїх безгріховних звірят. Бо сьогодні з’їзд партії. З ранку до ночі. У телебаченні, в газетах, у кіно. В кожному домі.

— О Мати Божа, ну й засмутили ж ви мене! Нічого не вдієш, піду на прогулянку. І бажаю вам успіхів, молодий чоловіче!

Його смолянисті очі знову засвітилися, ніби в кота, що скрадається в темряві, і, постогнуючи, він рушив нагору вищербленими східцями.

Я вийшов надвір. Якась дама, добряче підхмелена, штовхала візочок з дитиною. Задля різноманітності, вона пускала його далеко вперед, пізніше наздоганяла, вдаючи, ніби хоче копнути брезентовий кіш. Її сильно зносило в бік проїжджої частини, засипаної клаптиками різнокольорового паперу й відірваних від транспарантів літер.

Тоді я зненацька побачив, що над мостом Понятовського звівся великий стовп куряви, і середній прогін, наче потужний ліфт, величаво зсунувся до води, яка на коротку мить немов скипіла. Щойно тепер я почув гомін глухого тупотіння. Крихітні людські постаті розбігалися з руїн мосту на всі боки.