Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Ти мене з кимось плутаєш.

— Ні, їй-Богу. Запитай у Галини.

— Ти відчула себе серед нас загубленою й шукала рідної душі. Кацапської, дикої, шаленої душі.

— За що ви нас так не любите?

— Я всіх не люблю. Або, коли хочеш, люблю всіх. Навіть отих бідолашних секретарів — нашого й вашого, котрі, можливо, саме в цю мить без охоти цілуються в губи. А тебе, Надєждо, я просто кохаю. Закохався з першого погляду.

— Ти, одначе, польський пан. Білополяк.

— Ходи, сядь коло мене.

— Ще чого. Мені вже минулося.

— Але так буде зручніше.

— Ви мені байдужий.

— Гаразд. Тим більше можеш сісти на своєму дівочому ліжкові.

— А звідки ви знаєте, що я дівчина? Може, я мала вже трьох чоловіків.

— Перший був митець, другий керував сектором у ЦК, а третій — поляк, який вивіз тебе з батьківщини.

— Говоріть далі. Я відчуваю огиду. Принаймні звільнюся від цього дурману.

Вона пахла хною чи, може, якимось сибірським зіллям. Її волосся могло б бути й водоростями з таємничого дна Уссурі. Сіла, зрештою, поруч мене із сердитим виразом на обличчі.

— Мила Надєждо, ти глузуєш з мене. Усі ви трішечки глузуєте з літнього чоловіка, який годиться вже хіба що на підпал.

— Не маю бажання розмовляти.

— Мусиш зі мною розмовляти, це твій обов’язок. Ти повинна заглушувати, приглушувати, знечулювати мене.

Я здивовано зауважив, що її велетенська кучма волосся, ця корона зі щирого злота, злегка тремтить, а вона ховає обличчя в її гущавині.

— Ну ні, Надєждо, так не можна. Чого плачеш?

Я обійняв її й пригорнув до себе.

— Сама не знаю, — схлипнула вона. — Такий настрій.

Я поцілував її в щоку, по якій біг струмочок сліз.

— Я кохаю тебе. Покохав протягом години, чи то пак цілої епохи, останньої ери моєї земної безконечності. Віриш мені?

Надєжда слухняно кивнула. Я відчував у руках її гарячу ваготу. Так було багато разів. Як було безліч ночей, світанків, надвечір’їв. Але зараз мені здавалося, що тримаю тіло, освячене провидінням, магічне тіло жінки, що сниться протягом усього життя. Тіло дівоче й жіноче, тіло-пригода і тіло-притулок. І вперше мене огорнула пронизлива туга за молодою жінкою, що єдналася зі мною тільки сестринськими, а, можливо, й просто людськими обіймами.

Словом, мене охопив досі не знаний зворушливо-неспокійний стан, настрій блаженної легкості й недобрих передчуттів. За вікном здіймалася гучна музика духового оркестру, а в мені росло хаотичне жадання. Надєжда тулилася щораз міцніше, немов хотіла придавити мене до прозорої стіни неминучого.

Тож я поліз до її чернечої ряси й, несподівано знайшовши серед торочок просвіти, упевнився, що вона гола під отією шаллю-пончо. Я хотів твердо поміркувати на цю тему, але не встиг, бо побачив перед собою два якнайлагідніші пагорби її персів і мені здалося, що вперше у житті бачу гарні жіночі груди, і я шалено здивувався, і з тамуючою насолодою схилив голову у тінистому видолинку між отими персами.

Десь там у звивинах мого мозку пульсувало притьмарене усвідомлення того, що я беру участь у магічному обряді, і той сполох, те затемнення, та гарячка, що завше супроводять мене в ці гріховні хвилини, уся двозначна тваринність щезли в мелодії наших безладних шепотінь та цілунків.

Потім я хотів увійти в неї й не міг. Ошелешений, я боровся з її опором, але то не був її опір, бо вона жадала мене, то був опір її невинності. Нарешті я вдерся в гарячу, пронизливу темряву.

— О Боже, — прошепотіла вона.

І в цю мить деренчливо озвався телефон над нашими головами. А мені він здався гуркотом пневматичного молота. По-зрадницьки сховавшися на підвіконні, він алярмував до нас із усіх своїх механічних сил.

Я завмер, вона також притихла. Дзвінок хрипів над нами, підганяючи, з докором, з огудою.

— Телефон! — крикнув хворий з другої кімнати.

Я підвівся, накрив її тією рясою, а вона затулила обличчя раменом, кращого понад яке я ніколи й ніде не бачив. Справді, зігнута в лікті рука молодої жінки здалася мені в ту мить до болю досконалою. Не відриваючи очей від тих дивовижних овалів у золотисто-прозорому затінку, я підняв тяжку, як весло, телефонну трубку.

А волосся Надєжди, червонясте, страшенно живе й жадливе волосся розсипалося по буденній сірій ковдрі на тому шпиталевому чи в’язничному ліжку.

— Слухаю, — хрипко вимовив я.

— Це Галина. Усе гаразд. Тільки яку каністру воліли б ви мати? Бо тут є вибір. Червоні, жовті, блакитні.

— Каністру?

— Не здогадуєтесь навіщо? Отже, якого кольору?