Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Вона відштовхнула мене так сильно, що я впав на подушку.

— Я знала, що розчаруюся. Боже, яка я нещасна.

І знову вибігла з кімнати. Насилу підвівшись, я сів на жорсткому краєчку ліжка. Той сибірський бальзам здолав мене остаточно. Упав на сприятливий ґрунт. Тобто пролився на моє бідне, беззахисне похмілля, на оту старечу мою хворість. Так, пригадую, вчора я пив сам із собою. Скатертиною накрив стіл, дістав тарілку, ніж, виделку і кусень сиру. Неквапно, з гідністю, мов на поважному прийомі, видудлив півлітра чистої горілки з вітчизняної картоплі. Розмовляв із собою спершу чемно, з гумором, потім, здається, трохи по-хамському. За вікном до півночі випробували гучномовці. Навпереміну лунали дика музика і вибачення анонімного спікера за галас о такій пізній порі.

Надежда повернулася, знову сміючись і витираючи розкосі, зелені очі.

— Я все сприймаю всерйоз, а ви, мабуть, жартували.

— Мабуть, жартував, моя Надєждо.

— А я вас зараз задушу і матиму спокій.

— Не можна мене душити передчасно.

Але вона не звернула уваги на мою алюзію. Підійшла до мене, вперлася тендітними, так, справді тендітними колінами в мої коліна і поклала обидві долоні на мою пульсуючу шию.

— Ви боїтеся?

— Як кожна людина. Боюся, що боятимусь дедалі сильніше.

— Мій університетський товариш учинив те саме. Біля Кремля.

— Багато хто вже так учинив.

— Хочете цим сказати, що не варто.

— Не знаю, чи не варто. Колись виявиться, що варто.

— А ви ніколи не чули, що я про вас думаю?

— Я взагалі не знав, що ти існуєш, Надіє.

— Ах, недобре ви кажете. Ви такий звичайний, а я гадала…

— У звичайності вся моя сила.

— Ви погоджуєтесь на звичайність?

— Давно погодився.

— Не можна. Людина — це дивна, незвичайна, чудова істота.

— А надто російська людина. Богоносец.

— Ви знову за своє.

Я відвів її долоні, що легенько стискали мою шию. А оркестр усе ще грав мені на згубу «Сопки Маньчжурії».

— У цій країні ти мусиш звикнути до звичайності. Вона здається тобі пласкою, міщанською, безкрилою, але вона теж має певні переваги, які інколи виявляються потрібними. Ти пишеш вірші, Надіє?

— Пишу.

— Щотижня?

— Буває й частіше. Я не можу жити так нормально, як ви отут живете.

— Ми не живемо нормально. Живемо так, як нам велять.

— Ви вірите в Бога?

— Вірю. Тобто намагаюся вірити.

— От бачите. Ви тільки намагаєтесь. Як і всі ви.

Соромно казати, але від неї струмувала теплінь ваговитого російського тіла. Мені здавалося, що серед кольорових плямок, яким всипана була її одіж, серед отих пастельних вічок бачу й мигдалеві, широко посаджені очі її сосків. Я уявив собі під прозорою тканиною масивні, жіночні, гарячі перса. Такі перса, яких уже не мають на захід од Вісли. І раптом я відчув у своєму немолодому вже, змордованому похміллям тілі якісь непристойні позиви.

— Я забрала б вас до себе, у стару Русь. Там небокрай далекий, як ніде більше, і небо велике, найбільше. Ви ховаєтеся від усього великого, бо не маєте відваги. Плюньте на все і йдіть шукати Бога.

— Вже запізно, спізніла Надіє.

Вона відчувала мій пульс, але і я вловлював удари її крові в напрочуд тонких і ніжних суглобах пальців. Зніяковілий, я визнав, що думки мої потроху шаліють. Що я прошиваю поглядом оцей єдваб чи, може, батист її дивовижної ряси. Дисиденти з усіх стін осудливо дивились на мене.

— Знаєте, давайте втечемо, — раптом сказала Надєжда.

— Що ви таке кажете?!

— Ходи, ніхто не побачить нас. Утечемо від людей.

— Але куди, онуко Чінгісхана?

— Побачимо. Завжди знайдеться трохи місця для нас двох.

— Покинеш їх самих? А хто врятує світ?

— Ви цинік. Боже, чому я покохала вас. Якби я знала…

Хмари несподівано розійшлися, відкривши яскраво-блакитне небо. Запалало величезне чисте сонце і зробилося гаряче, мов у серпні. Великий прямокутник світла розгорівся на підлозі. А оркестр усе ще грав «На сопках Маньчжурії».

— Я позитивний цинік. Тому і знадобився вам. Мені по дорозі з вами.

— Ви не вмієте отак зненацька кинутися в божевілля, правда ж? Ніколи б не змогли.

— Люба Надєждо, негоже робити мені такі докори, тоді як Галина пішла купувати розчинник.

Вона хотіла щось відповісти, але змовчала. Дивилась на мене своїми розкосими очима, котрі зовсім не були зелені, хоч мали б бути зеленими. Її очі мали інтенсивну фіалкову глибінь, і мені здавалося, що вони трішечки фосфоризують.

Надєжда присіла переді мною навпочіпки.

— Шкода, що я не наважилась познайомитися з вами раніше.