Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Товариш Кобялка розтулив уста, якусь мить подратував мовчанням застиглий у лихому передчутті зал, а потім озвався голосно і рішуче:

— Товариші зрадники! Товаришки свині!

У цю мить почалися в ефірі перешкоди. Білі смуги перетяли екран, щось задеренчало, зображення з’являлося і зникало, наче хтось хотів його вимкнути, але з якихось причин не міг. Отож товариш Кобялка показувався на мить й одразу щезав. А коли з’являвся, різко ворушив губами, та нічого не було чути, бо звук усе-таки прибрали. Тож товариш Кобялка виголошував свою німотну обвинувальну промову, до якої готувався чверть століття, своє кредо, формоване протягом багатьох безсонних ночей, свою сповідь, пронесену в пересохлому горлі через усі падоли упокорень, отже, товариш Кобялка кричав німим голосом, а зал на кілька секунд занурився в якусь надприродну летаргію.

Нарешті, як уві сні, хтось повільно підвівся зі свого сидіння, хтось інший відірвався від стіни, чиїсь руки трохи благально, а трохи агресивно простяглися з непорушного муру президії, і тоді зображення знову стало нормальним. Товариш Кобялка, який усе ще безгучно кричав, скинув піджак і пожбурив його на сходи, вкриті кумачем, розв’язав краватку, повісив її на мікрофон, не розстібаючи ґудзиків, зірвав із себе білу святкову сорочку і врешті почав знімати штани. Але агенти були вже поруч. Він заплутався у спадаючому одязі, небезпечно похитнувся, вони запопали його, схопили за руки й за ноги і потягли геть за плечима в президії. А він шарпався, вислизав їм з рук, плювався піною на всі боки, дриґав ногами, трусив головою, мов епілептик, і врешті зник за смугастою портьєрою, востаннє блиснувши сніжно-білими кальсонами радянського виробництва.

На екрані виникла заставка з двома голубами, що цілуються. Один був червоний і другий теж був червоний, але з білим хвостиком. Під ними пишалася магічна римська цифра: ХІ. Залунали величні акорди П’ятої симфонії Чайковського.

Ми хвильку помовчали, мов над труною, в яку щойно покладено небіжчика.

— Це мій сусід, — нарешті сказав я.

— А я любив його, — мовив чоловік з білою бородою. — Певно, був добрим пияком.

— Усі пиячать, — озвалася Галина.

— Але пиячив він щиро. Тому отак закінчив, — чоловік з білою бородою хотів повернутися на другий бік, та після короткого зусилля від свого наміру відмовився.

Галина підійшла до дверей, що вели в глибину помешкання.

— Вибачте, я вас на хвильку залишу.

Ми лишилися удвох із чоловіком на тапчані. Дивився він на мене досить довго, врешті ворухнув губами і сказав:

— Це ви.

— Так. Я.

— Підійдіть ближче. Сядьте коло мене, будь ласка. Я паралізований. — А коли я присів на краєчку тапчана, він додав: — Частково. Ви пам’ятаєте війну?

— Яку саме?

— Ну, оту нашу. Велику нашу війну.

— Я брав у ній участь. Мені здавалося, що не забуду її до кінця життя. А вже давно забув.

— А я пам’ятаю. Для мене вона тривала довго. Ще десять років по закінченні. Я був у совітських таборах.

Чоловік уважно придивлявся до мене.

— Ні, не те, що ви подумали. Не за комунізм. Я був у таборах для аківців, тобто не тільки для аківців, для усіх. Табори, як вежа Вавілонська. Але нас, аківців, там було повно. Тому я так висловився.

Чайковський ставав дедалі патетичнішим під прикриттям отих червоних голубів, з яких один мав білий хвостик. Старий аківець нервово рухав пальцями правої руки, яка лежала на складці ковдри. Я здогадався, що крововилив уразив праву півкулю його мозку. І ця рука жила своїм власним життям.

— Ви хотіли повернутися на другий бік? — запитав я.

— Так. Ви зауважили?

Я допоміг перевалити худе і страшенно важке тіло на другий бік. Він утупився в обдерту стіну. І так було краще.

— Ви, мабуть, боїтеся? — тихо озвався чоловік.

— Я ще не знаю, чи зроблю це.

— Страх — це нормально для людини. Я також боявся до того часу, коли мені сказали, що жінка і дочка померли у в’язниці. Відтоді перестав боятися. А тортури страшніші від смерті.

— Взагалі я зранку не можу зібратися з думками. Хочу зосередитися, усвідомити свою ситуацію, хочу наважитись і не можу.

— А жінка і дочка не померли. Жили на волі. Хотіли зламати мене, натомість допомогли розпрямитися.

— Я повинен це зробити?

— Не знаю. Тоді ми знали все, тепер не знаємо нічого. Тоді світ був простий. Тепер він заплутався. Сам себе заплутав, а, може, його заплутали оті протяги ідеологічні, немов урагани. Може, це буде слабкістю, а, може, силою.