Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Так, це похмілля мене знесилює. А вони вдалися до шантажу. Бо як інакше назвати отой Губертів приступ. Вони старанно зрежисерували не підлеглий оскарженню смертний вирок. Певно, експерт-психолог передбачив усі мої реакції й навчив, як їх розрядити. Може, і в це похмілля втягнули мене навмисне. Похмілля-велетень, тотальне похмілля.

Проте з деякого часу в мене буває сухе похмілля, похмілля без причини, похмілля само по собі. Після якнайпристойнішого дня, після нудного вечора з телевізором, після приємного засинання прокидаюся вранці з тяжким похміллям. Більше того, лежачи тихенько у ліжку, зусиллями самої лише тренованої все життя уяви, з допомогою розуму я доводжу себе до надзвичайного похмілля. Воно — мій найвірніший супутник, мій двійник.

Як тільки ми з’їхали Тамкою на Повісля, автобус без причини зіпсувався. Просто водій з’їхав на бровку, вимкнув мотор і зі зловтіхою повідомив, що далі не поїде, бо в нього аварія. Пасажири тихо, не ремствуючи, як слухняні польові мишки, звільнили салон, обклеєний гучними гаслами.

Я рушив до Вісли, здогадуючись, що Вісляна вулиця повинна знаходитись неподалік від річки. Обдурю їх, в останню мить вислизну до дідька. Але до вечора мушу вдавати-слухняність. Стійко долатиму оті етапи хресного шляху, що їх визначив для мене таємничий ареопаг заколотників. Незриме політичне бюро останніх, що страждають безсонням у заснулій країні.

Чесно кажучи, не можу зібратися з думками і ще не знаю, що вдіяти. Як згадаю собі отой візит Губерта і Рися, мені здається, що то був зловісний вранішній сон. Але мені стає задушливо, бракне повітря, хочу втікати у спазмах істерики. Та куди втікати?

Вісла несе буру, мулисту, весняну воду. Кілька вітрильників, по-святковому прикрашених прапорами, боролися посеред течії з неприхильним вітром. На другому боці, понад марніючими джунглями зоопарку засвічується і гасне велетенський неоновий напис: «Ми збудували соціалізм!»

Над цією річкою я просидів безліч тяжких хвилин. Ці поламані хуліганами зарості — мої колишні схрони. Я годинами дивився на світлий простір води, тоді ще чистої, і плекав у собі солодку гіркоту від любовних поразок чи гірку оскомину літературних невдач. Мої гріхи, мої болі, мої наруги, наче купальські вінки, відпливали в далеке море.

Добре було б назавжди зникнути у воді. Але мої нещасливі братове хочуть, аби я зник у вогні.

Хотілося довго, якнайдовше шукати той будинок на Вісляній вулиці. А він, як навмисне, трапився відразу. Будинок зі сталінської епохи. Уже напередодні кінця свого існування. Призначений на знесення. Стомлений багаторічним животінням. Ніколи не пещений ремонтом, не лікований від цвілі, покинутий сам на себе, як і всі будинки наших міст. Вже тільки один поверх був придатний для життя. На інших — вибито вікна, виламано двері, обісцяно стіни. Але то пусте, бо ж на обрії видніються вже майже збудовані стрункі блочні коробки, яким відміряно коротеньке, нелегке життя метеликів.

— Польська, Польща, Польська, Польща! — скандувала ріденька юрба, маршируючи набережним бульваром з величезним портретом суворого калмика, нашого гостя.

Вітер шарпав над їхніми головами державний прапор, увесь червоний, лише з білою облямівкою угорі. На другому березі рухалася така ж юрба маніфестантів. Зауваживши одні одних, вони почали махати портретами і прапорами, звичайно, поза програмою, просто бешкетуючи.

А на розі Вісляної стояв той хлопець із провінції й невиразно всміхався. Він супроводжував мене, як пес. У руці тримав жовто-червоний кленовий листок.

Я вже перейшов вулицю і хотів увійти до розпанаханої сходової клітки, але озвався пронизливий міліційний свисток. Командир взводу з безпеки руху, в білому забрудненому кашкеті, неохоче наближався до мене.

— Ви перейшли вулицю в недозволеному місці, — байдужним тоном сказав він. — Покажіть паспорт.

— Мене вже перевіряли сьогодні. Двічі.

Міліціонер подивився з легкою зневагою.

— Гадаєте, мені дуже хочеться вас чіпати? Я теж людина.

А все ж узяв мій бідний документ і без зацікавлення оглянув його.

— То скільки заплатимо? — спитав.

— Скільки скажете.

— Чого ви такий скорий. Забагато маєте грошей?

— Забагато. Вже не встигну їх витратити.

Йому не хотілося відкривати сумку, шукати в ній квитанції. Певно, так само мав кепську ніч. З дашка на кашкеті ще скрапувала вода останнього дощу. Говорити теж не мав бажання. Отож лише насварив на мене пальцем і повернув документ.