Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Я сидів, трохи збентежений промовою філософа. Хотів йому заперечити і жалкував, що поруч немає Губерта. А він дивився на мене, як вуж на лабораторну мишку. В кутиках його вуст засохла жовтава піна чи, може, рештки маслянки.

— При нагоді скажіть про це Рисьові, — знущався далі, бачачи мою слабкість. — Цей віслюк разом з бандою зацькованих і дурнуватих дружків старанно пиляє гілку, на якій вони сидять. Гілка зламається, і всі разом полетять у величезний російський казан. І, падаючи в оту прірву, поскидають і нас, немов грушки.

— Ви просто Кассандра. Несамовита пророчиця польського націоналізму, — мовив я стомлено. — А наш шовінізм — це ніщо, нуль, плювок на світовій магістралі. Туди ми не проб’ємося, колишній спеціалісте з Паскаля і Сартра. Я нікому не скажу про цю розмову. Нехай вона забудеться.

— Ви все поставили на них і боїтеся програти, — глузливо засміявся філософ. — Мені воно як звук порожній. Я продемонстрував вам тільки ще одну точку зору. Я — краплина білка в океані хаосу, який називаємо Всесвітом. Мені все одно.

Він рвучко підвівся з-за столу, взяв свій кухоль, тарілку й відніс усе до віконця з брудним посудом. Був дуже точний навіть у цьому. А потім вийшов не попрощавшись.

Юнак з провінції тепер сидів ближче, за сусіднім столиком. Він знову декламував, ніби в мою честь, знайомі мені звідкись рядки.

— І зачинилися глухо двері за ним, як закривають книгу або тяжко опускають віко на труні.

Я вийшов з бару. Хлопець також схопився з місця, злякавшись, що втратить мене з-перед очей. Він не був схожий на нишпорку. Наші гицелі вдягаються модно, то європейці зі званнями докторів соціології або права. А цей мав саму лише поштивість на обличчі, ще не торканому бритвою.

Я брів у густому натовпі, а він скрадався за мною, але робив це геть незграбно, немов селюк, раз по раз наштовхуючись на перехожих. Серединою вулиці, розганяючи колону школярів з прапорцями, мчала міліційна машина. Вихилившися з відкритого вікна, офіцер міліції подавав якісь знаки курсантам з Голендинова.

До мене підійшов молодик, зодягнутий у модні бежеві кольори, в дзеркальних окулярах від сонця, хоча, далебі, сонця не бачено вже протягом тижнів.

— Чи не можна у вас припалити? — спитав молодик, мотлошачи в пальцях «голуазку».

— Вибачте, Не палю.

— То нічого. Пройдіть-но зі мною до брами.

— А навіщо до брами?

— А ось навіщо, — і показав мені металеву бляшку агента.

— Мої дані вже сьогодні переписали. Он у тій брамі на другому боці.

— То нічого. Перепишемо ще раз. Покажіть, будь ласка, паспорт.

Я подав йому свій документ, затертий, залитий одного разу чаєм чи то якоюсь підливою. Агент узяв його в руки і вдавав, ніби читає. У подвір’ї цього будинку, а був то будинок, де на Новому Світі розташовано дві зоологічні крамниці, — отже, в подвір’ї з боку вулиці Гурського на асфальтованому майданчику зібралася велика мовчазна юрба. Усі тримали в руках банки, пластикові мішечки з водою, акваріуми, а всередині цих посудин Мляво ворушилися рибки. Червоні, золоті, сірі, чорні, білі. Рибки мовчали, і гендлярі, чи, може, експерти, теж не подавали голосу. Отож вони стояли з кришталево освітленими пригорщами води і придивлялися до своїх рибок.

— Цікаво, що завжди і всюди тільки мене перевіряють, — звернувся я до агента, що з успіхом міг би зніматися в американських фільмах.

— Часом так буває, — байдуже відповів молодик.

Його тон можна було сприйняти навіть за прихильний. З усього, що може осучаснитись у відсталій країні, найпершою осучаснюється поліція. І ця його сучасність немов посідала ознаки вищості над моєю нижчістю. Я почувався трохи знічено.

Тим часом за моєю спиною, на вулиці, завили сирени міліційних автомобілів, розлігся оглушливий рев мотоциклів почесного супроводу, зірвалися ріденькі мляві оплески. Агент глянув поверх моєї голови, глянув без піднесення й зацікавлення, так як дивиться механік на справну роботу машини.

— Хіба я схожий на терориста?

— Спитайте свою жінку, — мовив мій елегантний агент, закриваючи паспорт. — Дякую, можете йти.

Я повернувся на вулицю, обходячи хлопця з провінції, котрий цього разу, безперечно, тільки заради мене продекламував сценічним шепотом:

— Гине земля чаклунів і ворожбитів, гине земля пророків і месій, що вже не встигли врятувати світ.

Я міг би заручитися, що знаю цю цитату. Схоже було на шматок із Губертової поеми або Рисьової аморфної прози, але скорше на Рися, бо він полюбляв без потреби натискати на патетичну педаль.