Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Я замислився над цим закликом, чим звернув на себе увагу пенсіонера з газетою під пахвою. З розумінням він усміхнувся до мене.

— Ви теж зауважили?

— Вибачте, що?

— Тільки не вдавайте.

— Маєте на увазі сорокову річницю?

— Додали собі пару добрих років, — захихотів. — У мене гарна пам’ять.

— Гадаєте, що додали?

— Я не гадаю, я знаю.

— Покажіть-но газету. Подивимось на дату.

— Ви не досить спостережливий. Вже віддавна дати в газетах такі розмиті, ніби хтось на літери наступав підошвою. Погляньте самі.

Старий подав мені газету, а я міцно схопив її.

— О, тільки не це, — запротестував пенсіонер. — Моя жінка ще не читала.

— Я вас благаю, мушу мати цю газету.

Старий почав виривати з моєї долоні тонкий сувій «Трибуни люду».

— Пусти, бо міліцію покличу.

— Я тяжко хворий, може, покладуть у лікарню, чи взагалі помру.

— Усі так кажуть.

У цю мить газета розірвалася, в моїй долоні лишилася коштовна половина з репертуаром кіно, театрів, з програмою телебачення, з телефонними номерами чергових лікарень та аптек, з повідомленнями про лекції та ліквідовані транспортні лінії. Йому дісталася друга половина, якої ніхто ніколи не читав: політичні звіти, промови, в тому числі й промова мого знайомого сановника, есе про розпад капіталізму і заклик до підвищення ідейності.

— Жулік, жулік! — вереснув потерпілий дідок, але ніхто не зважав на нього, оскільки всі щось кричали цього святкового дня.

Я поквапом втиснувся в юрбу, тікаючи зі своєю здобиччю. Мені було приємно, що він означив мене отим старим прізвиськом, яке я пам’ятаю з дитинства. Крім того, у руці я тримав газету — путівник по сьогоднішній Варшаві. Але тієї ж миті мені ввічливо віддали честь два молоді міліціонери, і — Просимо зайти до брами.

Ми увійшли до короткого тунелю із засцяними стінами. Саме вчасно, бо знову пішов дощ.

— Ваш паспорт, — сказав вищий на зріст міліціонер.

Я подав йому цю заяложену книжечку, що вже у першу чверть години моєї подорожі виявилась потрібного. Подорожі куди? Мені зробилося зимно.

— Яке сьогодні число? — спитав я.

— А навіщо вам? — озвався з недовірою нижчий.

— Варто знати.

Міліціонери подивились один на одного, і той, вищий, мовив з притиском:

— Двадцять друге липня.

— Хіба липня? Так уже пізня осінь. Град падає.

Вищий, не відповівши, почав переписувати мої дані. Нижчий неприязно розглядав мене. Коли напарник щось показав йому в паспорті, він кивнув, мовляв, розуміє.

— Вас не дивує, що ми переписали ваші дані? — запитав міліціонер.

— У мене їх часто переписують.

— Це погано. А куди ви йдете?

— До «Родинного».

— Що це таке?

— Молочний бар, мій улюблений.

Я хотів ще запитати, який зараз рік, але відчув, що струна не витримає. Хтось вигулькнув з напівмороку брами, по-панібратськи ляснув мене по плечі.

— Здаров, дядя. — Я впізнав Кольку Нахалова. — Це мій знайомий. У чому справа?

— Ідіть звідсіля, — з притиском сказав вищий.

— Ей, маладєц, патіше. Гдє твой номер?

— Що ви сказали?

— Номер должен бить, — потягнув його за рукав форми Колька.

— Ми зі школи міліції. З Голендинова.

— Всьо-такі номер должен бить!

Дещо знічені, силкуючись зберігати гідність, міліціонери повернули мені паспорт і пішли.

— Цегли тобі не треба? Доброї, сталінської?

— Здурів, чи що? Навіщо мені цегла?

— На дачу або на особняк. Варшавський металургійний розбирають. Можна дешево купити.

— Ні, дякую.

— Маю презервативи з урядової крамниці. Державна ціна, п’ятсот злотих.

— Не користуюся.

— То, може, хоч півлітру заквасимо?

— Дякую, але я захворів.

— Хочеш, продам бальзам Шостаковського. Щойно з Прибалтики.

Кольку Нахалова я знав невідомо звідки. Крутився по Варшаві вже кілька років, здійснюючи якісь дивовижні гешефти. Здається, його батько, генерал КДБ, був радником Безпеки у Щеціні. Коли пішов на пенсію, зняв польську форму, одягнув радянську, спакувався й поїхав з родиною додому, в Москву. А Колька лишився. Йому сподобалось у Польщі, хоч іноді сп’яну діставав від кого-небудь по мармизі.

— Я мушу йти, — сказав я, аби щось казати.

— Я теж біжу. В який бік, ліворуч чи праворуч?

— Уперед. На той бік вулиці.

— Ну, то будь здаров. Як матимеш клопіт, завжди знайдеш мене в «Парадизі».

Колька майже побіг, а я в просвіті брами побачив провінційно зодягнутого молодика, який з пошаною вклонився мені чи комусь за моєю спиною. Однак за мною нікого не було, тож я віддав уклін з деяким здивуванням. Хлопець несміливо всміхнувся, ясноволосий хлопець зі щирими очима, таких було багато під час війни в аківському підпіллі.