Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

А тепер Рисьо пише аморфну прозу без розділових знаків, ходить ад’ютантом при Губерті і є шанованою постаттю в літературному світі. Я повернувся до своєї кімнати, аби глянути на них із вікна. Якимсь дивом їм саме трапилося вільне таксі, але вони обійшли його й поважно закрокували в бік Нового Світу. Мене цікавило, чи за ними стежать. Однак жодне авто не зрушило з хідника й ніхто не вибіг за ними з-поза сусіднього будинку. Нині в агентів були важливіші справи.

Свого часу Губерт повісився в шафі — так зацькували його у черговій кампанії, бо тоді, наприкінці шістдесятих, режим іще мав силу на жахні видовища і злочинні акції. Отож Губерт повісився, але вчинив це, напевно, вперше у житті, тож забракло вправності. Вішак зірвався, шафа перекинулась, а Губерт вижив. Так, вижив, аби через багато років прийти до мене зі смертним вироком.

Знов загриміло в тісному й низькому небі. Я пішов до ванної, аби вмитися. Труба болісно захарчала, гикнула, проте рештки води ще текли. Я мився машинально, думаючи при цьому, чи добре, що я миюся й одягаюся з точки зору такої перспективи. Але ж смерть треба прийняти, як причастя, натщесерце й охайно. Однак хіба я мушу вмирати? Хіба хтось силою зіпхне мене з мосту чи обіллє бензином? Адже рішення залежить від мене. Можу померти з честю або ганебно жити далі.

Знову хтось подзвонив. Я подумав: може, Рисьо і Губерт щось забули, а може, повертаються, аби скасувати вирок. Трохи мокрий, я підбіг до дверей. На сходинці сидів дідусь із великою шкіряною торбою.

— Ви до мене? — спитав я.

— Так, до вас. Маю вказівку вимкнути газ.

— Таж цього року ви вже тричі вимикали.

— Пане, що я знаю, мені кажуть — я вимикаю, кажуть — вмикаю. Вони, пане, геть погубили голови. Щодня якийсь будинок злітає в повітря, то, щоби застрахуватися, кажуть вимикати. Ще добре, що ваша квартира взагалі існує, бо в мене тут, пане, є такі номери, яких немає в цілому будинку, — і показав мені брудний папірець.

— Ну, то вже за одним разом і світло вимкніть. Мені все одно.

— Вам усе одно, — хитро осміхнувся дідусь і спритно заскочив до ванної кімнати. — Але мені не все одно. Я вповноважений тільки до газу.

Ясна річ, він умить закрутив вентиль, демонтував запальник у колонці і тут-таки присів на краєчку ванни, закурюючи розклеєну цигарку.

— Приємно скупатися в теплій воді, ну хоч би, перепрошую, зад помити, — правив своєї старий, розглядаючись по ванній. — Але що зробиш, наказ є наказ. Хіба якось побалакати з начальником, ви розумієте. Дати на лапу.

— Мені не хочеться розмовляти з начальником. Я нині помру.

Старий сантехнік весело захихотів.

— Чому саме на сьогодні ви це запланували? Не шкода нагоди? Нині той їхній російський секретар приїжджає. Ціле місто прикрасили, з самого ранку оркестри всюди грають. Кажуть, пане, що відбувається фестиваль якийсь, велике їхнє свято, а, може, й наше. Кинули товар на прилавки, всюди, пане, під Палацом культури, над Віслою, люди з самого ранку стоять у чергах, а ви намірилися вмирати.

— То помру їм на зло.

Літній майстер витирав сльози радості.

— Але ж ви комік, пане. Якби можна було вмерти їм на зло, то не було би вже поляків. Знаєте що, підключу я вам газ, а вентилі запломбую. Зроблю таку широку петлю, і ви зможете користуватися газом, лишень обережно.

— Не потребую більше газу. Візьміть собі колонку на пам’ять.

— Ви образилися. Як ні, то ні. Прошу ось тут розписатися.

Я відпровадив його у коридор. Старий принагідно помацав моє пальто, яке висіло біля дверей.

— Гарна вовна. Закордонна.

— Беріть на здоров’я.

— Та що ви, я можу заплатити. Дам п’ятдесят тисяч.

— Віддаю задарма. Тільки, вдягаючи це пальто, спом’яніть мою душу.

— Ви, певно, артист? Пожартувати любите, правда?

Але пальто спритно згорнув, запакував його до торби — й уже стояв перед дверима в сусіда. З суворим виразом на обличчі він тиснув на дзвінок.

Я повернувся до своєї кімнати, сів у крісло, яке ще не охололо після Губерта. Справді, вітер розносив понад містом якісь розшарпані звуки музики. Добре, що я віддав пальто, одягнуся легше, то легше буде перестрибнути на той світ. Так ніби я від них отримав життя — і розгнівано їм його повертаю. Якийсь символ. Ще один символ. Щодо вічності чи щодо сучасних ідіотів? Ускладнений і незрозумілий жест. Жест, що таврує наш маріонетковий, заплутаний у прислужництві режим, чи жест, що засуджує вічну Русь, приховану за прогнилою ширмою Радянського Союзу. Протест проти неволі суспільства чи проти неволі нації? Про яку свободу тут ідеться, за яку з багатьох свобод увійду до вогню, до святого вогню смерті? Це блазенство? Чи вознесіння?