Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— І тоді зненацька прийшла смерть. Тої зимової, розіскреної зірками ночі прийшла жахлива смерть, — продекламував стишеним голосом хлопець із провінції.

Дедалі частіше зустрічалися божевільні, на яких ніхто вже не зважав, бо психіатричні лікарні були переповнені міністрами, секретарями, директорами. Раніше траплялись опозиціонери, що їх запроторювано туди для перестороги. Та невдовзі для них забракло місць, бо серед сановників виникла мода рятуватися в божевільнях від падіння, детронізації або криміналу.

Удаючи байдужого, я проминув хлопця і перейшов на другий бік вулиці. Занурився в парке, просякле згірклим духом приміщення молочного бару під вивіскою «Родинний». До каси тягнулася довжелезна черга. Мене спантеличила ця нова невдача, я нерішуче тупцяв довкола скляних, потрісканих столиків і вже намірився йти геть, коли з черги хтось дружньо погукав:

— Пане колего!

Я хотів утекти, бо впізнав Рисьового брата, але було вже запізно.

— Це ви? — проказав я з гіркотою.

— Що замовити?

— Може, гаряче молоко і якусь булку.

— Молоко сьогодні скінчилося. Але є маслянка.

— Хай буде маслянка.

Чекаючи Рисьового брата і свій сніданок, я мучився: ніяк не міг пригадати його імені. Гарячково перебирав у голові слов’янські імена, потім західні, тоді всі античного походження, але жодне з них якось не пасувало до суворої постаті філософа-марксиста, що його так люто ненавидів Рисьо. Брати не підтримували ніяких стосунків, зневажаючи один одного.

Через двадцять хвилин ми вже сиділи за столиком, заставленим неприбраним посудом.

— Як воно життя, пане доценте? — спитав я, аби виявити чемність.

Філософ похлинувся ковтком маслянки.

— Не вживайте, будь ласка, цей титул.

— Вибачте, я не мав нічого злого на думці.

Філософ розгриз суху булку і звичним для себе лекторським тоном пояснив:

— У наш час «доцент» звучить образливо.

— Я не знав.

— Будь ласка, не перебивайте. Ця форма відзначення шляхом надавання титулу доцента на практиці не витримала іспиту. Тепер маємо велику армію доцентів і безліч клопотів з ними. Розумієте, декотрі заледве тягнуть на середню освіту, але й та «освіта» — не дай, Боже. А які амбіції! Мусимо робити перепідготовки, довчати. Ми створили спеціальні курси підвищення кваліфікації доцентів. Я директор тих курсів. Знаєте, що це таке? Велетенська програма, гігантський матеріал, слід було би по дванадцять годин щодня проводити заняття, а вони, знай, прогулюють. Лікарняні листки, телефонні дзвінки від дружин або, що найгірше, з Центрального Комітету. Мені вже бракне терпіння. О, власне! — він глянув на годинник. — Через п’ять хвилин починається лекція. Мушу бігти. Шкода.

— До доцентів?

— Та ні. До цензорів. Я повинен прочитати лекцію для цензорів.

— Серед них теж є доценти?

— Є і доценти. Але не про це йдеться. У цензурі засновано самостійне управління алюзій. Читаю для них лекції за домовленістю. Алюзія в галузі мистецтва, алюзія в засобах масової інформації. Ви кривитесь? Завжди ви маєте кислий вигляд.

— Маслянка прогіркла, тільки тому.

— Я, щоб ви знали, прибічник алюзій. Створив теорію функціонування алюзій у соціалістичному суспільстві. Але ви не слухаєте?

— Слухаю, слухаю. Трохи задумався.

У кутку зали сидів отой провінційний юнак; він знову всміхався.

— Отже, алюзія в наших умовах, — вів далі філософ, — відіграє значну роль. Не називаючи речі своїми іменами, усе-таки виявляє їх, наштовхує на якусь думку і залишає у підсвідомості людини, що сприймає цю інформацію. Таким чином, правда непроголошена робиться правдою публічною. Напруга, викликана голосом правди чи, вірніше, комплексом правди, ця небезпечна напруга успішно анулюється саме через уміло застосовані алюзії. Тому алюзійність не можна переслідувати, якраз навпаки, її слід підтримувати, навіть навчати розумній, виваженій алюзії. Через деякий час приймаючий підноситиме алюзію на правду вище за саму правду. Бо алюзія є своєрідною формою мистецтв. Алюзія — це правда, зодягнута в метафоричні шати.

— Я завжди дивувався цензурі.

— Будьмо відвертими, не все ще функціонує в нас як слід. Постійно відчуваємо всілякі дошкульні недоліки. Але, ясна річ, треба визнати, що цензура має певні амбіції, і слід віддати їй належне, що саме вона в авангарді наших динамічних суспільних перетворень. І це не випадково, скажу я вам. Наша система є системою інтелектуальною, народженою інтелектуалами. А хто вигадає кращу цензуру, ніж інтелектуал?