Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

Мілким ровом Нового Світу повзла велика хмара отруйних вихлопів з невідрегульованих моторів. Шкільна. малеча, супроводжувана оркестром дошкільнят, віддалялася в бік Свєнтокшиської вулиці. Обидва секретарі, сплетені в обіймах, бовваніли десь у перспективі Краківського передмістя.

Я вийшов з дому сповнений рішучості. Щось виразно відчував і чогось безперечно прагнув. А тепер усе якось розмилося. З задушливою недовірою я згадував про візит Губерта і Рися. Може, вони взагалі мені приснилися?

Таке зі мною вже бувало. Кілька років тому я вранці подзвонив у видавництво й попросив змінити назву моєї нової книжки. Редакторка була чемна, але здивована. Твердила, що нічого не знає про таку позицію, що не бачить її у плані, але зараз піде й дізнається, а потім подзвонить. Проте, коли вона скінчила Свою ввічливу, але з нотками подиву й переляку промову, я раптом зрозумів, що реалізую свій сон кількагодинної давності. Сон, у якому я мучився від сорому над назвою книжки, якої не написав і ніколи не напишу. Я одразу ж вимкнув телефон, аби вона не могла вже до мене додзвонитися.

У крамниці з музичними інструментами поміж тромбоном і тарелями висить календар. Виразно показує жовтень 1979 року.

— Пане, який сьогодні день і рік? — запитую я в типа, що обслуговує вуличний сатуратор.

— Не морочте мені, пане, голову дурницями, — відповідає той злостиво. — Бачите, який рух. А газу не довезли.

— Так, замало газу. Взагалі замало газу.

Зараз, зараз. Я вийшов з чітким рішенням. Увечері спалити себе. Чому саме спалити себе? Знову визирнуло сонце. Місто повеселішало. Навіщо я взагалі їх вислуховував? Як завжди, забракло мені характеру? А що таке характер? Я ж це чудово знаю, давно осягнув. Характер — це відсутність сумнівів, характер — це наполегливість у здійсненні своїх намірів, хай навіть безглуздих, характер — це відсутність фантазії, характер — це вроджена тупість, характер — це нещастя людства.

Забракло мені характеру. Я йтиму так аж до вечора. Але можу звернути вбік. І якоїсь миті зроблю це. Я опинився на автобусній зупинці. Біля стовпа походжала контролерка, ширша, ніж вища, приголомшлива слониха міського транспорту. Вона підозріливо придивлялась до потенційних пасажирів.

— Скажіть, будь ласка, — несміливо звернувся я, — чи ходить ще 155-й автобус, бо я чув, нібито його зняли?

— Хіба я знаю? Позавчора ще був на маршруті. Постоїте — побачите.

Характер зжив себе. За давніх примітивних часів боротьби із всемогутньою природою і з біологічною слабкістю людини характер був необхідний, приносив користь, штовхав уперед з мозольною впертістю тяжку брилу людської немічності. Ми навчилися вихвалятися, звеличувати характер, стелитися перед ним, робити з нього фетиш. А нині всім бракує відваги його скомпрометувати, хоча він зробився психологічною категорією, безперечно, консервативною, навіть реакційною. У сьогоднішньому багатозначному світі характер — це деспотизм, тиранія і загальна нетерпимість. Урешті настав час звеличити відсутність характеру і внутрішню слабкість людини. Наша епоха — це шляхетні сумніви, благословенна непевність, надмірна вразливість, свята і божа нерішучість.

Я втиснувся до переповненого автобуса. Учаділий від духу потомлених людей, я нарешті пригадав собі, що погіршує моє самопочуття, мою загальну ситуацію. Звичайно, похмілля. Щонайважче похмілля, похмілля-супер. Звідки воно взялося? Чим спричинене?

У моїй країні немає нужди. Мало хто жебрає на розі вулиць, а якщо й жебрає, то якось непереконливо, без тієї внутрішньої сили, без о»—: моральних прав, властивих для справжнього жебрацтва. Ніхто не ділить сірник начетверо й ніхто не лічить зернятка солі. Зрештою, ділити сірник геть невигідно в наш час. Навряд чи й кожен третій запалюється.

Наша сучасна нужда прозора, ніби скло, і незрима, як повітря. Наша нужда — це кілометрові черги, це ненастанна штовханина ліктями, це злостивий службовець, це запізнений без причини поїзд, це перекрита якимись фатальними силами вода, тобто відсутність води, це несподівано зачинена крамниця, це розлючений сусід, це брехлива газета і довготривала телевізійна промова замість спортивного репортажу, це обов’язкова приналежність до партії, це зіпсута пральна машина, куплена в державному магазині, це спеціальні розподільники, в яких можеш дещо купити за долари, це монотонне життя без жодних надій, це занепад древніх міст, це спорожнілі провінції та отруєні річки. Наша нужда — це милість тоталітарної держави, милість, з якої ми живемо.