Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Але ж ми не сварилися.

Налила чималенько до обох склянок.

— Це моя сибірська наливка. Я привезла її з Москви і сказала собі, що вип’ю при найважливішій нагоді. Знаєте, я дуже любила вас.

— Я і тепер вас люблю.

— Вам би лишень іронізувати. А я правду кажу. Колись мені здалека показали вас, і я закохалась, як остання дурепа.

— Може, ви мене з кимось плутаєте?

— Ні. Я вас навіть читала. У вас наша душа. Тільки в ній часом відчуваєш щось таке тутешнє. Таке несправжнє.

За дивним збігом обставин десь неподалік, на якійсь естраді над Віслою, духовий оркестр заграв мелодію старого вальсу «На сопках Маньчжурії», а для мене це був чарівний і фатальний твір.

Вона подала склянку з таємничим, настояним на травах напоєм, і не забирала руки. Отож ми вдвох трималися за скло, наповнене сибірською вогняною водою. Я прислухався до старосвітського вальсу і щось стискало мені серце.

— За ваше здоров’я.

— За ваше здоров’я.

— За наше здоров'я.

Якась гіркота вмить озвалася в мені. Так, тост був недоречний. Але що вже там, — і одним духом я вихилив свою цикуту.

— Може, сядете, — вона вказала на залізне ліжко, вкрите якимось хутром. Певно, сибірським. — Це шкідливо — увесь час стояти.

— Правду кажучи, мені вже ніщо не шкідливо.

Я дивився на дно склянки, де лежали рештки якогось зілля. Бозна-якого і з якою дією.

— У вас похмілля. Я одразу це зрозуміла. Ви не ображаєтеся, правда?

— Пані Надєждо, по-польськи Надіє…

— Ах, як ви гарно сказали. Я б вас поцілувала.

Що, звичайно, і зробила. І я на мить відчув її гарячі, досить широкі вуста коло своїх губів. А оркестр і досі грав «На сопках Маньчжурії», мелодію, під яку я, здається, багато років тому побачив світло дня або ночі, себто прийшов на світ.

— Що ви про мене подумаєте, — сказала Надєжда, заплющуючи ледь розкосі, зелені очі. Я принагідно зауважив, що під дивовижно прозорою одіжжю, яка нагадувала величезну хустку або театральне пончо, або ж досить ризиковану чернечу рясу, що під тими шатами не було ліфчика. Видно, вже трохи здеморалізувалася на нашому напівзаході.

— Подумаю якнайкраще, дочко степів і полів.

— Вам, полякам, не можна вірити.

— Можна ще трохи тієї амброзії російського народу?

Ми цокнулися склянками. Мелодія старого вальсу ширяла над нашим будинком, як білий кавказький лебідь, хоч я не був певен, чи зустрічаються на Кавказі лебеді.

— Ах, як я вас кохала.

— Чому тільки в минулому часі, чарівна Надєждо, тобто Надіє?

— Я навіть хотіла покінчити з собою.

Знов легенькі мурашки побігли в мене по спині. Вона або неделікатна, або занадто по-свійському зі смертю.

— Ваша проза впливає на мене просто фізично.

— Я вже не пишу.

— О Боже, чому?

— Набридло.

— Як може набриднути література! Вам не можна таке казати. Ви вєдь творець, геній, на вас цілий світ дивиться.

Сибірська наливка робила своє. Кімната вихилялася на всі боки, немов запрошуючи до козачка. А той оркестр закінчив грати «На сопках Маньчжурії» і ще раз почав «На сопках Маньчжурії». Але тепер наче повільніше, наче збираючись кожну ноту вписати у мій розм’яклий мозок.

— А як ти почуваєшся, дитинко, в нашій напів-Європі? В нашій колишній напів-Європі?

— Не дуже.

— Ти інакшою уявляла собі Польщу?

— А звідки ви знаєте?

— Бо я вас знаю.

— Нас, росіян?

— Ні, росіянок. Росіян знаю також.

— А звідки ви знаєте росіянок? З Тургенєва, Толстого, Лєскова?

— Ти ж казала, що я маю вашу душу.

— Я казала?

— На початку.

— Ви, однак, не такий.

— І Польща не така.

— Не така.

— Ліпша чи гірша?

— І те, й те.

— Як тебе розуміти?

— Я сумую за Москвою.

— Хіба можна сумувати за тим містом?

— Я босою пішла б по снігу.

— До Москви?

— Так, до Москви.

Мені кортіло спитати, чому взутою не летить «Аерофлотом», але не спитав.

— Ти, Надєждо, патріотка?

— Це ви польські націоналісти.

— Бачиш, дитя косооке, така наша доля. Що б ми вам не сказали, завжди почуємо у відповідь, що ми шовіністи.

Вона раптом притулилася до мене. Зворушливі акорди вальсу з мого дитинства, немов цигарковий дим, снувалися в цій дівочій, зрусифікованій кімнаті.

— Ах, навіщо ці вічні чвари поміж нами і вами. Адже всі ми слов’яни. Чи не краще було б, якби ви приєдналися до нас добровільно. І ми разом забули б про всі образи, непотрібні претензії, прокляття, котрі стільки віків розділяли нас. Ми зможемо вас любити, тільки ви полюбіть нас.

— Але ж вас, росіян, уже немає. Останніх слов’ян, тобто вищі верстви, вимордував твій дєдушка Ленін. Від Бугу до Хабаровська хазяйнує Азія.