Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Ох, курва, — захоплено мовила нетвереза пані. — Ну й закурилося! Спи, маленький, спи, — погойдала вона дитину у візочку. — Вперше бачу щось подібне.

— Я теж. Будинки на моїх очах валилися, але мости ніколи, — приязно сказав я. — Напевно, демонстранти йшли в ногу.

— То пусте, іще кілька мостів лишилося. А що ви несете у цьому дзбані?

— Бензин.

— Шкода. Мене так сушить, а газводи немає, бо не довезли газу. Спи, маленький, спи, бо як дам…

І легенькими зиґзаґами вона погалсувала в бік Вісли, де серединою течії плинуло гасло, скомпоноване з вінків і палаючих свічок: «Ми збудували соціалізм!». Але закінчення гасла було вже знівечене, бо побувало поблизу мостової катастрофи. Останні дві літери, добряче пошарпані, відносило до протилежного берега. Знак оклику тонув, захоплений чорториями.

— А, може, створили мене, наче хмару космічного пилу, ваші мрії, тортури, нещастя і смутки.

Я рвучко обернувся. Той хлопець із провінції стояв переді мною з кленовим листком у руці і несміливо всміхався.

— Що це таке? — спитав я.

— Ваші тексти. Я знаю їх напам’ять.

— А звідки ти тут узявся?

— Приїхав зі Старогарда.

— До мене?

— Так. Тільки не мав відваги прийти до вас додому. Пригощайтесь, будь ласка, — і він простягнув мені розв’язаний солдатський мішок, повний райських яблучок. — З нашого саду.

Я надкусив солодкий соковитий плід, не знаний, ні, швидше забутий у нашій країні.

— Ти, мабуть, пишеш вірші.

— Ні, прозу.

— Але я вже не поможу тобі. Випав з процесу.

— Мені не потрібна поміч. Я хотів тільки познайомитися з вами. Вечорами читаємо вас. Усією родиною. Татко розповідав, що ви зналися в дитинстві.

— А як твоє прізвище?

— Скурко. Тадзьо Скурко.

— Не пригадую. Можливо. І що від мене хочеш?

— Нічого. Тільки дозвольте, щоб я разом з вами ходив.

— Поганий ти день вибрав.

— Я знаю. Але дозвольте. Увечері поїду.

Я критично придивлявся до Тадзя зі Старогарда, і в моїй спустошеній душі не заквилило марнославство, не застогнала пиха, бо я був тертий калач. Добре знав отих здібних, вихованих, делікатних молодиків, які хутко виростали у продажних, брутальних хамів.

— Я понесу вашу посудину.

— Як хочеш, неси. Але не того ти вибрав, Тадзю. Я можу подати тобі адреси куди значніших митців, від яких більше матимеш користі.

— Дозвольте мені, пане. Благаю вас. Це дуже важливо для мене.

Він одвернувся й крадькома витер сльози. Але я був непідкупний, став лише обережнішим. Як хоче, нехай іде. Однак мене не розжалобить. У наш час ніхто вже не читає книжок так, як читали їх сто років тому. За моєї молодості з однаковим зацікавленням поглинали комуністичні брошури і Пруста, сенсаційні американські повістини і Джойса. Пожирали ті кишки, начинені чорними літерами, і тут-таки перетравлювали. Ніхто не пускав собі кулю в лоб з приводу печального закінчення роману. Взагалі, ніхто не пам’ятав його вже наступного дня. А цей тут сипле мені цитатами, які можуть бути моїми, а можуть бути також власністю будь-якого іншого писаки.

Брязнула шиба й відчинилося вікно.

— Почекайте! Почекайте! — хтось покликав мене.

Я озирнувся й побачив Галину над трухлявим підвіконням.

— Почекайте! Я йду до вас!

Може, відмовилися, подумав я. І раптом мені зробилося шкода. Шкода того розчинника, шкода моїх нервів і шкода нагоди. Я вже трохи звик. Та й пора, власне, відповідна. Надходять дні зимові, страшні, темні й короткі дні, перемішані з іще темнішими, довгими, безконечними ночами. А мій абонемент на життя вже давно вичерпався. Живу поза лімітом. Усіх дратую, і Господа Бога теж.

— Дайте, будь ласка, посудину, — тихо мовив Тадзьо.

— Тримай, але обережно, не розлий, — сказав я невпевнено.

Повернемо її до крамниці. Може, віддадуть гроші. Ще хвилину тому це була жахлива, смертоносна рідина. Тепер, здавалося мені, була варта лимонаду, що вже забродив.

Галина вибігла з будинку, квапливо надягаючи зелений светр, який пам’ятав іще велику війну. До неї приєднався якийсь песик, біг, наче хотів зубами схопити за литку, і пронизливо гавкотів.

— Губерт захворів, — мовила, відсапуючись.

— Де він?

— У кінотеатрі «Волга».

— Сьогодні вранці в нього вже був напад.

— Він помирає. Звідти дзвонили. Ми мусимо туди встигнути.

Бігцем ми пустилися в бік набережної. Знову виглянуло сонце, немов після довгих роздумів наставала весна. У місті позойкували оркестри, дивно відлунював низький рокіт гучномовців, наче громовий голос Бога в день Страшного суду. Песик причепився до нас остаточно, обравши собі Тадзя за товариша.