Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Цей пан з опозиції? — запитав директор, конфіденційно наближаючи губи до мого вуха.

— Так, але про це всі знають. Тож не журіться.

— Недобре, нехай йому грець! Уже мають на мене кілька гачків. Як такий хворий, то навіщо йде в кіно. Хай коло телевізора сидить, холера ясна, — і розлючено ввімкнув телевізійний приймач.

Щось застогнало в телевізійних нутрощах, пішли білі й чорні смуги, вималювалося зображення з’їзду партії. Обидва секретарі — наш і радянський — вручали один одному якісь медалі, а потім поцілувалися в губи.

— Настане час, коли спитаємо кожного: ким ти був і якому панові служив, — озвався голос з екрана. Знову зірвалися оплески. Хтось неподалік, схований за смугастою завісою, плескав найголосніше. Може, контролер або художник — колишній міністр.

До кімнати увійшов навшпиньки Рисьо, ведучи за собою Булата. Давно не бачив я маестро. Постарів, але й пошляхетнішав. Високо тримав голову з гривою довгого, сивого волосся. Жорсткі борозни з обох боків охопили стиснуті вуста. Він підійшов до катафалка з крісел, підняв безвладну Губертову долоню.

— Я тут, любий, тут. Уже їде швидка. Вибач, будь ласка, що я мусив відходити.

— Знаю, розумію. Чудово реагують, правда?

— Так, непогане прийняття. Тішуся, що задовольнив їхні потреби.

— Ні, не кажи так. Це найважливіший фільм останніх років, а, може, й усього нашого життя. Уперше твір мистецтва є мудрішим від мене, від усіх нас.

Я повинен був забитися в якийсь куток і перечекати до вечора. Вони деморалізують мене, відбирають віру в сенс мого вечірнього вчинку. Що таке мій замах проти безсмертної величі мистецького твору, який століттями надихатиме людей! Відхотілося мені раптом геройства і нікчемності, самопожертви й боягузтва. Відхотілося мені геть усього. З огидою дивився я на посудину з блакитного пластику, що її тримав отой придурок із провінції.

— Посунься, — засичав Рисьо. — Не бачиш, вони хочуть поговорити без свідків.

Я відступив на крок, при цьому ставши псові на хвіст. Той зірвався й завищав, показавши мені досить люте піднебіння. Так, пиха гнітить мене, деморалізує й мучить, немов хвороба. Усі більш-менш задоволені місцями, що їх визначили для них доля і генетичний ланцюг. Скромно виконують те, що велить їм Всемогутня Ентропія. А я ображаюся на долю, на свою обмеженість, на Господа Бога. Прагну чогось, чого не можу. Мрію про те, чого не буде. Тону в шістдесяти літрах власної отруйної води. Я дефективний двоногий ссавець.

Хіба це не сприятлива хвилина, аби вдатися до покори? Посипати лисіючий череп жменею попелу і зійти на вогнище?

Раптом зайшло двоє санітарів з ношами, а також лікар-молокосос. Цей фахівець церемонно розстебнув Губертову сорочку, послухав серце, потім поміряв тиск. Ми побожно придивлялися.

Лікар подав знак санітарам, які вправно поклали Губерта на ноші.

— До урядової клініки чи до звичайної лікарні? — спитав лікар.

Ми безпорадно перезирнулися. Булат першим урвав мовчанку.

— Може, краще до урядової клініки. Я зараз подзвоню у Центральний Комітет.

— Ясно, — робить висновок лікар. — Значить, поки що їдемо до чергової лікарні. Пацієнт безпільговий.

Булат увесь час тримав Губерта за руку. Вони дивилися один одному в очі.

— Дякую, Владеку, дякую, — тихо мовив Губерт.

— І я тобі дякую. Ти багато дав мені, Губерте.

— Я щасливий, коли це правда.

Його почали виносити. Не пролазив у двері. Треба було перехилити ноші. Я підбігаю на допомогу. Тоді хворий помічає й мене.

— Зустрінемося невдовзі, — шепоче він.

— Якщо зустрінемося.

— А якщо не зустрінемося, то це нічого не міняє.

Нарешті двері подолано. Вони виходять у темряву коридора.

— Губерте, нічого не обіцяю, сам ще не знаю! — гукнув я за ним у червонястий морок кінотеатру.

— Тихо, не верещи. Хтось інший зробить це, — іще почув я погірдливий Губертів шепіт. — Ми дали тобі шанс. Один з багатьох шансів на маленьке безсмертя.

Я побіг за ним.

— Губерте, оце й усе, що ти можеш мені сказати?

— Слухай: ти завжди був істерик.

— Бо істерика — це моє паливо, це моє енергетичне джерело.

— Мені погано. До побачення. Витримай. Адже мусить бути якийсь сенс. Я тебе не покину. Буду коло тебе. О Боже, я вже поринаю.

Його понесли через те фойє, де були голі панночки на картинах колишнього міністра. Перш ніж упала завіса, я встиг іще зауважити гостей, що снували з чарочками радянського вина в руках. Без особливого зацікавлення вони споглядали на брудні ноші і на нерухоме, паралізоване хворістю тіло борця, який століттями дражнив їхнє сумління, заганяв їх у безсоння, відбирав апетит. А, може, взагалі не дражнив, не заганяв, не відбирав. Був тільки пунктом, позицією в дільничних поліційних звітах, немов пияцька «маліна» чи автомобільна пригода, чи вкрадена бочка з оселедцями, чи щоденність безконечно вмираючої маленької нещасної країни.