Тадеуш Конвіцький - Малий апокаліпсис

— Ослаб, — визнав я. — Кепсько сьогодні почуваю себе.

— Як ви гадаєте, навіщо ми запросили вас на розмову?

— Не знаю, — відповів я апатично. — Усіх викликають на розмови.

— Вам у нас не подобається, правда?

— Паскудна кімнатка, звісно.

— Ні. Я маю на увазі взагалі.

— Взагалі теж не подобається.

— О, власне. Мені також багато що не подобається. І вам, хлопці, правду я кажу? — Вони мляво підтвердили. — Наприклад, мені не подобається моя робота. Це вигадка усіляких там писак, що людині приємно катувати іншу людину. Я від своєї роботи вже аж блюю. Не вірите?

— Трохи сумніваюся. Забагато, мабуть, я начитався отих писак.

Шеф знову підвівся, навмисне запалив цигарку моїм шведським сірником.

Задивився на її бадьорий імпортований вогник, а потім задмухав його. Підійшов до мене, наче стурбований лікар, і ткнув у груди вказівним пальцем. Я зойкнув, зриваючись на ноги.

— Не знаю, як її прізвище, але знаю, де вона мешкає.

Він засміявся нормальним сміхом, цілком уже позбувшися демонізму, і навіть хотів мене поплескати, проте схаменувся.

— А ви гадаєте, що ми не знаємо? Я ткнув вас, бо хотів перевірити, чи діє укол. На чому ми спинилися? Ага, так. Отже, моя робота відразлива і гідна всілякого осуду. Але її можна виконувати і так, і сяк. Я, власне, виконую її сяк, правда, хлопці? — і затримав на них погляд. Ті охоче підтакнули. — Йдеться про те, аби на кожному щаблі були наші люди, тобто такі, як ви і я. Бо ми з вами опозиціонери, хоч ви опозиціонер негативний, а я позитивний. Ви уособлюєте церемоніал, надбудову, естетичну форму, а я прагматизм, буденність, функціонування інфраструктури. Ви репрезентуєте шляхетну пасивність, а я тривіальну дію.

Він погладив мене по голові, аж я застогнав.

— Тільки не соромтесь, будь ласка. Ваші крики, зойки, плачі доводять, що ми працюємо успішно. Нас також контролюють, і мусимо слідкувати за тим, аби в наші шереги не проліз якийсь кон’юнктурник, що не належить до кола ідейних опозиціонерів.

— А радянські інструктори? — спитав я і тут-таки знепритомнів.

Я прийшов до тями на шкарубкій підлозі. Зенек поливав мене водою з відра., У лівому вусі гучали якісь альпійські водоспади, якісь торнадо з Індійського океану. Вушна раковина спухала, розростаючись на всю голову. Зенек, стогнучи, підняв мене з підлоги й посадив у крісло.

— На цю тему говорити не будемо, — суворо мовив шеф. — Сподіваюсь, ви запам’ятаєте.

— Так, постараюся, — куточком рота я дмухав у бік роздутого вуха.

На телеекрані нестор польських діячів культури, майже столітній старець, що нагадував неживу черепаху, складав шану керівникам обидвох партій.

З одного боку його підтримував — на мій подив — Булат, з другого молода талановита піаністка. Власне кажучи, несли його, стиснувши за сухі, як солома, лікті, а він монотонно кивав лисою, схиленою головою. Президія щось скандувала, вельмишановний старець у ритмі цього скандування посіпував давно вмерлим черепом.

— Скажу вам більше, — озвався красень. — Перший секретар також наша людина. Належить до великої армії позитивних опозиціонерів, хоч не очолює їх, — і знову засміявся, звівши догори палець, яким нещодавно ткнув мене. — І тут ми стикаємося зі специфічною діалектикою нашої, так би мовити, часосистеми. Ви з неспокоєм поглядаєте на моїх співробітників? Не бійтеся, вони віддані і лояльні. Крім того, не наважились би донести, адже боялися б усе це повторити, не видушили б із себе. Отак стають співучасниками. Як і ви.

— Я можу задати одне питання?

— Слухаю.

— Чому ж тоді ми в неволі?

Повернувся до столу і сів. Схилившись, він понишпорив по ньому, ніби шукаючи потрібного папірця.

— Бо таке співвідношення сил. Горотворчі процеси світової політики.

— Самі себе забрали в неволю і тримаємо за гратами? — здогадався я.

Він допитливо блиснув оком.

— Отож-то. Ми врятувалися від поневолювача. Перехитрували його. Тепер ми вільні завдяки тому, що самі себе поневолили.

— Хто цей наш поневолювач? Історія?

— А як би вам хотілося?

— Хотілося б, щоб історія, так почесніше.

— Історія, історія, — посміхнувся він, гасячи недокурок об підошву, бо не було попільнички. — Таємнича незнайомка. Рухи людських мас, тупики в економіці, епідемії психологічних збочень, аспірації деяких, зіпсованих збунтованими генами, осіб й ота метафізика часу, без якої не було б історії. Ми тут собі варнякаємо, а ви ж, мабуть, мрієте про обід. То як, може, побачимося увечері?