Ґабріель Ґарсія Маркес - Оповідання

Запаморочений видовищем влади, простий народ не догледів, як на гребені даху заметушилося хиже птаство, коли достойні нарешті дійшли згоди і коли потому знесено труну на вулицю на плечах найдостойніших. Ніхто не бачив чуйної тіні кань, що слідувала за походом розжареними вуличками Макондо, і не помітив, що по п’ятах достойників брук укривався смердючим слідом покидьків. Ніхто не звернув уваги, що небожі, хрещеники, слуги і ставленики Мами Ґранде замкнули двері, як тільки винесено труп, і кинулися розбирати двері, розтягати дошки, розкопувати підвалини, щоб поділити між собою дім. Єдине, що не просковзнуло повз загальну увагу в шумі того похорону, було поспільне бурхливе зідхання полегшення, коли минуло чотирнадцять днів моління, похвал і дитирамбів, і запечатано гріб олив’яною плитою. Дехто з присутніх ціхувався достатньою проникливістю, щоб зрозуміти, що тут народжується нова епоха. Тепер Святий Отець міг знятися в небо тілом і душею, виконавши своє завдання на землі, президент республіки міг сісти й урядувати за власним розсудом, і королеви всього сущого і грядущого могли одружитися, бути щасливими і родити силу дітей, і юрба могла розкладати свої намети за власним міркуванням і уподобанням у незміренних володіннях Мами Ґранде, бо єдина, що могла стати на заваді і мала достатню силу на те, починала тліти під олив’яною плитою. Бракувало тільки, щоб хтось виставив стілець за двері і розповів цю історію, в науку й осторогу майбутнім поколінням, щоб не було такого недовірка на цьому світі, що не почув би свідчення про Маму Ґранде, бо завтра, в середу, прийдуть замітачі і заметуть сміття по її похороні на віки віків.

Переклав з еспанської Вольфрам Бургардт .

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

У своїх програмових писаннях про "магічний реалізм” видатний кубінський письменник Алехо Карпантьє полемізував з французьким сюрреалізмом, якому протиставляв творчу методу молодого тоді покоління південноамериканських прозаїків. Тоді як паризький письменник у чисто літературному експерименті перетворює щоденну дійсність, фільтруючи її через власну підсвідомість, у Південній Америці сама щоденна дійсність настільки неймовірна, химерна, (чому не сказати?) сюрреалістична, що письменникові вистачає описати її реалістичними засобами, щоб досягти аналогічних, але й багато переконливіших результатів.

Уявімо тепер, що ця химородна дійсність, учуднена в усних переказах улюбленого діда, сприймається через мітотворчий розум дитини, що творить власний світ із хаосу незрозумілих фактів, і ми матимемо ключ до світосприймання Ґабріеля Ґарсії-Маркеса. Дід цей був зовсім реальний, реальним був хлопець, народжений 1928 року, як реальним був навколишній світ, про який ішла розповідь. Було це рідне містечко Аракатака в приморській зоні Колюмбії, де серед ностальгічних спогадів про бананний бум економічно й морально догнивало традиційне аґрарне суспільство.

Якщо Маркес твердить, що після восьмого року життя не сталося більш нічого цікавого, то в цьому багато правди. Перуанський прозаїк і критик Варґас-Йоса фактично інтерпретує всю його творчість як одне суцільне заклинання демонів дитинства. Подібно до свого літературного батька Вільяма Фолкнера, колюмбійський письменник відтворює під назвою Макондо цілий мітичний світ, який доповнюється і збагачується з кожним новим оповіданням. Ці оповідання стали шкіцами до монументального полотна Сто років самотности , яким письменник у 1967 році завоював світ. П’ятнадцять років і кілька повістей пізніше йому присуджено премію Нобеля (1982).

"Похорон Мами Ґранде” (великої мами, матріярха, праматері) — один із згаданих шкіців. Хоч він виділяється серед інших гостротою політичної сатири та пародійним наслідуванням копюмбійської журналістичної мови, він становить характеристичний фраґмент того фантастичного і заразом кошмарного світу, що йому ім'я Макондо. — В. Б.

Журнал "Сучасність" №1-2(261-262) 1983 р.

Дощ не вщухав уже третю добу, і з напівзатопленого подвір’я краби весь час повзли до будинку; Пелайо тільки те й робив, що знищував їх, а на світанку йому довелося винести і викинути в море цілий кошик цих істот. У дитини всю ніч був жар, і Пелайо з дружиною подумали, що то в неї від смороду крабів.

З вівторка світ став похмурим, небо й море були однакового попелястого кольору, а пісок на березі виблискував ночами, мов світлячки. Вранці світло зробилося ще тьмянішим, і коли Пелайо повернувся з моря, він ледве розгледів, що в глибині подвір’я щось ворушиться і стогне. Підійшовши ближче, він побачив, що це старенький дід, який упав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила.