Ґабріель Ґарсія Маркес - Оповідання

Минуло кілька років, і хлопчик пішов до школи. Новий будинок устиг постаріти, курник розпався зовсім, і безпорадному ангелові не було тепер куди подітися. Він тинявся двором, повитоптував городину, заходив до спальні, а коли його виганяли звідти віником, миттю опинявся на кухні; здавалося, він перебував одночасно в кількох місцях; подружжя дійшло висновку, що він має здатність роздвоюватись, ділитись на безліч своїх особин. Елісенда у відчаї плакала, що в неї вже не вистачає сили жити в цьому пеклі, повному ангелів.

За останню зиму ангел дуже постарів. Він ледве ворушився і майже нічого не бачив, погляд його геть затьмарився, він раз по раз спотикався, а все пір’я з крил попадало. Пелайо, нарешті, пожалів старого, загорнув його в ковдру й відніс у повітку, де ангела кожну ніч трусила лихоманка й він стогнав, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою. Господарі занепокоїлись, щоб старий, бува, не помер, бо тоді ніхто, навіть їхня розумна сусідка, не зможе їм сказати, що робити з померлим ангелом.

Але ангел не помер тієї зими, а, навпаки, почав оклигувати. Кілька днів він сидів непорушно в найвіддаленішому куточку двору, дивлячись майже прозорими очима на перші промені грудневого сонця; потім у нього почало рости тверде та довге, як у старих птахів, пір’я. Іноді, коли ніхто не чув, старий наспівував пісні старих мандрівників.

Одного разу Елісенді, яка вибирала цибулю в городі, раптом здалося, ніби морський вітер зриває бляшаний дашок над балконом; вона пішла до будинку і, визирнувши з вікна, яке виходило у двір, побачила, що це намагається злетіти ангел. Рухи його були невправні, він витоптав усю городину й мало не розвалив повітку. Нарешті йому таки пощастило знятися вгору. Коли він промайнув над останніми хатинами, вимахуючи крилами, мов старий яструб, Елісенда полегшено зітхнула. Вона ще довго дивилася вслід ангелові, який нарешті забрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку.

З іспанської переклала Маргарита Жердинівська.

Журнал "Всесвіт" №2 1976 р.

Дітям, які першими помітили в морі темний загадковий предмет, що наближався, здалося, ніби то ворожий корабель. Потім вони побачили, що на ньому немає ні прапорів, ні щогол, і вирішили, що це кит. Та коли предмет викинуло на берег, дітлахи очистили його від водоростей, волокнистих медуз, мертвих рибок, усілякого мотлоху, який поналипав, наче після корабельної аварії, і лише тоді збагнули, що то потопельник.

Вони бавилися ним цілий день, закопуючи в пісок та викопуючи його звідти, поки хтось із дорослих випадково не звернув на них уваги і не сполошив селище. Чоловіки, які принесли потопельника до найближчого дому, відзначили, що той важить більше, ніж усі відомі їм досі мерці, — майже як кінь, — і вирішили, що він, либонь, дуже довго плавав і навіть в кістки проникла вода. Коли його поклали на підлогу, побачили, що той набагато більший за всіх чоловіків і ледве вміщується в домі, але подумали, що деякі потопельники, певно, не втрачають здатности рости і після смерти. Він пахнув морем і, оскільки шкіра була вкрита панцирем із слимаків і мулу, тільки форма тіла дозволяла припускати, що воно належить людині.

Ще й не обмивши його лице, можна було збагнути: небіжчик не тутешній. Селище налічувало якихось два десятки дощатих осель із кам'янистими патіо без квітів, розкиданих уздовж пустельного мису. Землі на нім обмаль, і матері завжди боялися, аби вітер не заніс дітей у море, а небагатьох небіжчиків — з тих, що тут померли, скидали зі скель у прибережні води. Море ж було спокійним і щедрим, і на всіх чоловіків вистачало семи човнів. Отож, коли знайшли потопельника, досить було подивитись їм один на одного, аби впевнитись, що всі на місці.

Тієї ночі не вийшли в море. Чоловіки подалися до сусідніх селищ розпитати, чи не пропав там, бува, хтонебудь, а жінки лишилися біля потопельника. З допомогою листя дроку вони зішкребли з нього мул, очистили волосся од морських рачків і вичесали слимаків рибними тертушками. Тим часом визначили, що водорості, які на ньому, — водяться в далеких морях і в глибоких водах, а одіж до того подерта, наче йому довелося плисти лябіринтами коральових рифів. Вони визначили також, що він мужньо стрів смерть, оскільки на обличчі не було виразу самотности, властивого людям, які потонули в морі, ані огидної жалісливої міни, характерної для потонулих у річці. Та лише цілком очистивши його, усвідомили, що це за людина, і від того в них перехопило подих. Він не просто найвищий, найкремезніший, найбільш мужній і найкраще збудований з усіх мужчин, яких вони бачили будь-коли, навіть тепер, коли лежав просто перед ними, — і це було вище їхнього розуміння.