Ґабріель Ґарсія Маркес - Оповідання

Перед ними лежав Естебан. Цього можна було й не говорити, вони б і так упізнали його. Якби їм сказали: "Ось сер Волтер Релі [6] Волтер Релі (1552-1618) - англійський мореплавець. ", — вони, мабуть, чудувалися б з його англійського акценту, папуги на плечі, з гаркебузи, з якої він стріляв у канібалів, та й усе, але Естебан у світі міг бути лише один, і він лежав ось тут, наче риба-буркунець, без шкарпеток, у штанях-недомірках, із закам'янілими нігтями, зрізати які можна хіба що ножем. Досить було відкинути хустку з лиця, й стало зрозумілим, що небіжчик соромиться своїх розмірів, вроди, та він не винуватий, і якби знав, що з ним таке трапиться, обрав би більш відлюдне місце потонути: "Це щира правда, я сам би причепив на шию корабельний якір і бовтався у воді, ніби мені все набридло, аби тільки не завдавати нікому клопоту, відкинув би ноги, як ви кажете, аби нікого не турбувати мрецьким духом, до якого я не маю жодного стосунку". В його стані було стільки невимушености, що навіть найнедовірливіших з мужчин, які, виходячи на ніч у море, зазнавали душевних мук, боячись, що жінкам обридне чекати їх і вони снитимуть потопельниками, — навіть цих мужчин й інших, найнезворушніших, вразила до глибини душі щирість Естебана.

Отож вони влаштували йому найбучніший похорон, який тільки могли запропонувати потонулому чужинцеві. Жінки, що пішли по квіти до сусідніх селищ, повернулися з іншими: ті не йняли віри їхнім розповідям, та, побачивши мерця, самі йшли по квіти, приносили їх ще й ще, і назбиралося стільки людей, стільки квітів, що яблуку ніде було впасти. В останню мить їм стало шкода повертати його морю сиротою і вони обрали небіжчикові батька й матір з-поміж найдостойніших, а решта зробилася йому братами та сестрами, дядьками та тітками, а також братами та сестрами в перших — завдяки потопельникові всі жителі селища врешті-решт породичалися між собою. Деякі моряки, зачувши здалеку плач, збилися з курсу, а про одного відомо, що він звелів прив'язати себе до щогли, згадавши давній міт про сирен. Поки тривала суперечка, кому випаде честь нести його на плечах крутосхилом, чоловіки й жінки вперше усвідомили, які безрадісні у них вулиці, безживні подвір'я, вбогі мрії порівняно з величчю й красою потопельника. Вони жбурнули його у воду, не почепивши якоря, щоб він міг повернутися будь-коли, якщо схоче, і всі завмерли на мить, яка здалася їм вічністю, поки тіло падало у безодню. Навіть не глянувши одне на одного, вони зрозуміли, що їм когось не вистачає і що це відчуття вже ніколи їх не покине. А проте знали, що відтепер усе переінакшиться, двері їхніх осель будуть ширшими, стелі — вищими, підлоги — міцнішими, аби спомин про Естебана міг ходити де завгодно, не наштовхуючись на одвірки, і ніхто більше не насмілиться бурчати: "Ото помер здоровань, помер бовдур, який жаль, помер недоумкуватий красень", і вони пофарбують фасади своїх будинків у веселі кольори, щоб увічнити пам'ять Естебана, і, не розгинаючи спини, вириють серед каміння рівчаки для струмків і посадять квіти на скелях, аби в майбутньому пасажири великих пароплавів прокидалися вдосвіта від духмяних пахощів прибережних садів, а капітан сходив з містка у парадному мундирі, зі своєю астролябією, зі своєю Полярною зіркою та безліччю бойових нагород на грудях і, вказавши рукою в бік трояндового мису на карібському видноколі, повторював чотирнадцятьма мовами: "Погляньте туди, де вітер тепер такий лагідний, що вкладається спати під ліжками, а сонце так сяє, що соняшники не знають, куди повертати голівки, погляньте туди — це селище Естебана".

Переклав з еспанської Сергій Борщевський.

Журнал "Сучасність" №7-8(363-364) 1991 р.

Він сидів самотній у парку під жовтим листям, спираючись обома руками на срібний набалдашник палиці; дивився на запорошених лебедів і думав про смерть. Коли він уперше приїхав у Женеву, це озеро було спокійним та прозорим, довірливі чайки підходили та їли з рук у людей, а продажні жінки, схожі на примари, у своїх серпанкових сукнях з оборками та з шовковими парасольками в руках, походжали парком. Тепер єдиною жінкою на безлюдній пристані була продавщиця квітів, і йому було важко повірити, що час зруйнував не тільки його життя, а й цілий світ.

Він почувався ще одним незнайомцем у цьому місті визначних незнайомців. На ньому добре сиділи темно-синій у білу смужку костюм, з-під якого виднілася парчова камізелька, та капелюх, що його носять чиновники-пенсіонери. В нього були мушкетерські вуса, темне густе волосся з романтичними кучерями, руки арфіста з перснем удівця на лівому підмізинному пальці та веселі очі. Єдине, що вказувало на стан його здоров’я, була зів’яла шкіра. Та в сімдесят три роки навіть це не позбавляло його притаманної йому елеґантності. Того ранку він почував себе вільним від усякого марнолюбства. Роки слави та влади безповоротно залишались позаду, а попереду були лише роки чекання смерті.