Пауло Коельйо - Бріда

Бріда дістала з-під свого манто дерев’яну ложку.

— Ось символ, — сказала вона, показуючи ложку всім.

Жінки підвелися на ноги й узялися за руки. Потім підняли руки вгору й вислухали молитву Вікки:

— Нехай благословення Святої Діви Марії та її сина Ісуса впаде сьогодні на нас. У наших тілах спить Інша Частина наших попередниць; нехай благословить нас Діва Марія.

Нехай вона благословить нас, бо ми жінки й живемо сьогодні у світі, де чоловіки нас люблять і розуміють дедалі більше. Проте ми досі носимо у своїх тілах знаки життя минулого, й ці знаки досі болять.

Нехай Діва Марія звільнить нас від цих знаків і назавжди погасить наше відчуття провини. Ми почуваємося винними, коли виходимо з дому й залишаємо наших дітей, щоб добути їм засоби для прожитку.

Ми почуваємо себе винними, коли залишаємося вдома, бо нам тоді здається, що ми не користуємося свободою, яку надає нам світ. Ми почуваємося винними геть за все, а ми не можемо бути винними, бо ми завжди далекі і від рішень, і від влади.

Нехай Діва Марія завжди нагадує нам, що то ми, жінки, залишалися з Ісусом у ті хвилини, коли чоловіки повтікали від нього й відреклися від його віри. Що то ми плакали, коли він ніс важкого хреста, що то ми були біля його ніг у хвилину його смерті, що то ми прийшли до його гробниці й побачили, що вона порожня. Що на нас немає провини.

Нехай Діва Марія завжди нагадує нам про те, що нас спалювали й переслідували за те, що ми проповідували Релігію Любові. Тоді як інші люди намагалися зупинити час силою гріха, ми збиралися на заборонені святкування, щоб прославити ту красу, яка ще залишалася у світі. За це нас судили і спалювали на майданах.

Нехай Діва Марія завжди нагадує нам, що тоді як чоловіків судили привселюдно за порушення якихось законів про володіння землею, нас, жінок, судили привселюдно за перелюб.

Нехай Діва Марія нагадує нам про наших попередниць, які мусили перевдягатися в чоловіків — як робила свята Жанна д’Арк — для того, щоб виконувати волю Господа. І що навіть таких жінок спалювали на вогнищах.

Вікка вхопилася за дерев’яну ложку обома руками і простягла руки перед собою.

— Ось символ мучеництва наших попередниць. Нехай вогонь, у якому згоріли їхні тіла, завжди палахкотить у наших душах. Бо вони перебувають у нас. Бо ми — це вони.

І вона кинула дерев’яну ложку у вогонь.

Б ріда й далі виконувала ритуали, які призначила для неї Вікка. Стежила за тим, щоб свічка завжди горіла, танцювала під гуркіт світу. Занотовувала у своїй «Книзі Тіней» кожну зустріч із відьмою і двічі на тиждень ходила до священного лісу. На свій превеликий подив, помітила, що трохи почала розумітися на травах і рослинах.

Та голоси, які хотіла розбудити Вікка, не озивалися.

Й осяйної цятки вона теж не бачила.

«Схоже, я досі не знайшла свою Іншу Частину», — думала вона з певним острахом.

Адже той, хто обізнаний із Традицією Місяця, ніколи не помиляється у виборі супутника свого життя. Тобто коли вона перетвориться на справжню відьму, вона вже не переживатиме тих ілюзій у коханні, які властиві всім іншим людям. Це також означало, що й страждатиме вона менше, а може, й зовсім не страждатиме, адже тепер вона буде наділена спроможністю кохати з набагато палкішою пристрастю; любов до своєї Іншої Частини — це божественна місія кожного. І навіть якщо одного дня їй доведеться розлучитися з нею, любов до своєї Іншої Частини — так навчають Традиції — буде увінчана славою, розумінням і тугою, яка очищає душу.

Але це також означало, що від тієї миті, коли вона побачить осяйну цятку над лівим плечем своєї Іншої Частини, вона вже не знатиме чарів Темної Ночі Кохання. Бріда згадала, як часто вона мучилася від пристрасті, згадала про ті ночі, коли не могла заснути, чекаючи телефонного дзвінка, про романтичні вікенди, наповнені пристрастю, що не доживала до наступного тижня, про вечірки, на яких вона кидала занепокоєні погляди в усіх напрямках, про радість перемоги, яку вона здобувала, аби лиш упевнитися, що вона можлива, про смуток самоти, коли вона була переконана, що наречений її подруги є саме тим чоловіком, який може зробити її щасливою. Усе це становило частину її світу — і світу всіх тих людей, яких вона знала. Таким було кохання, такою була любов, і в такий спосіб люди шукали свою Іншу Частину від першопочатку часів — вони дивилися їй у вічі, намагаючись помітити там блиск і бажання. Власне, вона ніколи не надавала великої цінності таким переживанням — навпаки, вважала, що не варто страждати через когось, що було б дурницею помирати від страху, що ти не знайдеш чоловіка, з яким тобі захотілося б розділити своє життя. Але тепер, коли в неї з’явилася можливість цілком звільнитися від цього страху, її впевненість у його марноті захиталася.