Пауло Коельйо - Бріда

Ми ніколи не зможемо застосувати до них звичну логіку. Нам доведеться осмислювати такі речі серцем, а це може вселити нам певний страх. Така подорож може досить довго здаватися темною ніччю. Кожен пошук є зусиллям віри.

Але Бог, якого важче зрозуміти, ніж Темну Ніч, високо цінує зусилля нашої віри. І Він візьме нас за руку й проведе крізь Таємницю.

Вікка говорила про Мага без будь-якого невдоволення чи смутку. Бріда подумала, що помилилася, вони ніколи не кохали одне одного; так було написано в її очах. Можливо, її роздратування в той день було спричинене тим, що вони йшли різними дорогами. Відьми та маги люди марнославні, й кожне намагається довести іншому, що його дорога до мети коротша.

Зненацька Бріда зрозуміла, про що саме вона подумала.

Вікка не була закохана в Мага, й вона це прочитала в її очах.

Вона бачила кінофільми, в яких про це говорилося. Читала книжки. Усі вміли побачити пристрасть в очах закоханої людини.

«Мені вдається зрозуміти прості речі лише після того, як я заплутаюся у складних», — подумала вона.

Можливо, одного дня вона зможе опанувати Традицію Сонця.

О сінь уже добігала середини, й було дуже холодно, коли Вікка зателефонувала Бріді.

— Зустрінемося в лісі. Через два дні, в ніч молодого місяця, але нам треба зустрітися ще до того, як почне сутеніти, — сказала вона й поклала слухавку.

Протягом двох наступних днів Бріда думала про цю зустріч. Вона виконала всі призначені їй ритуали, танцювала під звуки світу. «Я воліла б танцювати під музику», — думала вона щоразу, перед тим як доводилося виконувати цей ритуал. Але вона вже майже звикла рухати своїм тілом у ритмі цієї дивної вібрації, яка була набагато помітнішою вночі або в тих місцях, де завжди панує тиша, таких як церкви. Вікка казала, що коли ми танцюємо під музику світу, то душа краще пристосовується до тіла, а напруга послаблюється. Бріда стала помічати, як люди ходять вулицями, не знаючи, куди подіти руки, не ворушачи ані клубами, ані плечима. Їй хотілося переконати всіх у тому, що світ постійно грає свою мелодію; якби люди бодай трохи танцювали під неї, лише дозволяючи своєму тілу без жодної логіки рухатися по кілька хвилин на день, вони стали б почуватися значно краще.

Проте цей танець належав до ритуалів Традиції Місяця, й лише відьми знали про нього. Певне, щось подібне існувало й у Традиції Сонця. У Традиції Сонця завжди існувало щось подібне, а проте чомусь нікому не хотілося навчатися в ній.

— Нам стає все важче вживатися з таємницями світу, — сказала вона Лоренсові. — А проте всі вони перед нами. Хочу стати відьмою, щоб розгадати їх.

У вказаний день Бріда вирушила в ліс. Вона йшла між деревами, відчуваючи магічну присутність духів природи. Шістсот років тому тут був священний гай жерців-друїдів, але потім святий Патрик вигнав з Ірландії змій і культи друїдів перестали існувати. Проте від покоління до покоління серед жителів сусіднього села передавалася глибока повага до цього лісу й страх перед ним.

Вікка чекала її на галявині, вдягнена у своє манто. З нею було ще четверо людей — усі у звичайному одязі й усі жінки. На тому місці, де вона раніше бачила попіл, тепер горіло вогнище. Бріда дивилася на вогонь із непоясненним страхом, і не знала звідки цей страх — чи то від Лоні, яку вона носила в собі, чи вогнище було частиною досвіду, який повторювався в кількох її перевтіленнях.

Підійшло ще кілька жінок. Серед них були дівчата її віку й люди старші, ніж Вікка. Загалом зібралося дев’ятеро осіб.

— Чоловіків я сьогодні не кликала. Ми повинні дочекатися, коли настане царство Місяця.

Царством Місяця була ніч.

Вони сиділи навколо вогнища, розмовляючи на найбанальніші теми повсякденного життя, і Бріду опанувало відчуття, що її запрошено на посиденьки до якоїсь подруги або сусідки, й лише оточення не зовсім відповідало розмові за чашкою чаю.

Проте коли на небо висипали зірки, атмосфера змінилася, причому не знадобилося ніякого розпорядження з боку Вікки. Потроху розмова завмерла, й Бріда запитала себе, чи тільки тепер вони помітили, що сидять біля вогнища, в лісі.

Після короткого періоду тиші заговорила Вікка:

— Один раз на рік, сьогодні вночі, відьми в усьому світі збираються на спільну молитву, щоб ушанувати пам’ять своїх попередниць. Так наказує Традиція: щороку в ніч десятого молодого місяця ми повинні зібратися біля вогнища, яке було життям і смертю для наших переслідуваних сестер.