В-ВАН!

До їхнього інтендантського полковника приїхала в гості донька (теж знайшла місце для гостювання!), і полковник привів її, щоб показати віллу. Мовляв, це мисливський палацик отого Коха, що розпадлючувався і в Польщі, і в нас на Україні. Іванові і цей палацик, і той Кох, все було до лампочки, він знав свою службу, ото й усе. Але полковник це полков­ник, Старшой звелів скрізь провести, все показати (сам з підвалів і не висовувався, обіймався там із своїм сейфом), Іван, козиряючи і згинаючи товсту шию, шанобливо посунув слідом за опасистим пол­ковником і його донькою, все б, може, обійшлося благополучно, але інтендантові щось стукнуло в го­лову, в отому залі з кабанячими головами і оленячи­ми рогами він глянув на Івана і буркнув:

— Старшина, познайомтесь із моєю донькою.

Іван був уже тоді старшина, це правда, але ж пе­ред полковником, який зодягає і годує цілу армію, це просто мізерія.

Полковницька донька (треба визнати, досить підходяща дівчина) стрельнула на Івана великими чорними очима, подала руку;

— Ангеліна.

Він розгубився і від тої пещеної руки, і від чудер­нацького імені, спаленів лицем, геть забув, що тре­ба відповідати «старшина такий-то!», і бовкнув не­сподівано для самого себе:

— Іван!

— Ой, як це мило! — не знати від чого зраділа Ангеліна.

На тому ніби й кінець, Іван показав, відпрова­див, відкозиряв, але другого дня його покликано до інтенданта, і виявилося: не для службових справ, а на чай із полковником і Ангеліною!

Його, Івана, на чай!

І як почалося, як пішло!

Ясна річ, Старшой про все довідався негайно. Але не нагримав на Івана, не лякав, не погрожував, не забороняв. Сказав коротко: «Хвалю!»

Коли в душі суцільний переляк, то яка ж тут лю­бов? Іван не знав, що воно таке, зате знала Ангеліна і пішла на нього штурмом.

Він спробував нагадати їй, хто він і що. В столи­цях не жив, орденів на війні не заробив, самі медальки та подяки на бланках, не майор і не капітан, а тільки старшина...

— А що майори? — сміялася Ангеліна, горну­чись до Івана. — Мені потрібна твоя сила!

У Старшого було багато роботи і після закінчен­ня війни. Вороги так і кишіли! Він не поспішав до­дому, залишався ще, мабуть, надовго поблизу від лігва поверженого ворога, Іван мав надію, що залишить­ся й він, але не вийшло. Може, Старшой хотів, щоб Іван повернувся додому разом із воїнами-визволителями? Бо коли повернешся пізніше, після всіх, сам-один і не знати звідки, то вже ти ніби й не воїн, і не визволитель, а це може викликати небажані думки в людей. А може. Старшого попросив отой інтендант­ський полковник, батько Ангеліни? Бо Ангеліна ждала Івана, і після демобілізації Іван однаково ж повинен був їхати не до мами в село, а до Ангеліни.

Хоч як там було, із Старшим вони розлучилися. Може, й назавжди, бо Старшой нічого Іванові не сказав на прощання, не пообіцяв писати або хоч обізватися, не дав своєї адреси, а спитати Іван не наважився. Іван не припускався навіть думки, що Старшой просто викинув його, як ганчірку, позбув­ся небажаного свідка, прибрав з-перед очей, як на­гадування, відтрутив і відсунув, мов непотріб.

Він їхав до Ангеліни, і все було гаразд. Коли зго­дом пробував згадати, коли й чому сколотилася його душа, так до пуття й не міг цього зробити. Чи тоді, як слухав фронтові бувальщини своїх супутників по вагону, а сам мовчав, бо не мав чого розповідати. Чи коли спробував похвалитися трофеями і вимі­нював за них на станціях самогонки на всіх, але замість вдячності й заздрощів ловив тільки недобро­зичливі погляди. Чи тоді, коли, прокинувшись удо­світа на якійсь станції, побачив віддаля високі, ніби кремлівські, древні мури, попробивані й поруйно­вані, як людські душі, і церкви над ними — так само поруйновані й понищені. Хтось сказав: «Смоленськ», і це чомусь наповнило Іванову душу страхом і здри­ганням. Він ніколи й не чув, що в Смоленську був свій кремль. Хіба ж Кремль не один на світі? І хіба може знайтися сила, щоб його поруйнувати, проби­ти, мов душу?

Отоді, вже десь на останніх перегонах перед сто­лицею, і прийшов у Іванові думки хирлявий корот­козорий музикант, з його вовняним шарфиком до­вкола тонкої шиї і хворобливою, майже нелюдською чутливістю. Прийшов і не відходив, так ніби ждав чогось, хотів, домагався. Коли б сказав, пояснив, чого хоче, чого йому треба, Іванові, може, відляг­ло б від серця. Але музикант мовчав, і це було не­стерпно. Чужа душа стала над душею Івановою, і яка з них ціла, а яка пробита, і ким же, ким?