В-ВАН!

Ну, чому він не пробував утікати тої ночі в хо­лодному чорному парку біля чужої вілли? Тоді було б хоч якесь виправдання для Івана: підконвойний про­бує втекти, і доводиться сповняти обов'язок... При спробі втекти — це завжди виправдання для того, хто... Для обох виправдання... А так...

Ешелон готувався до зустрічі в столиці, їхали ге­рої, поверталися з Перемогою, заслужили на велику зустріч, на квіти, оркестри, радість і сльози, сльози і радість... Солдати начищали медалі, чепурилися, прибиралися. Іванові не треба було й чепуритися. Був і так найкраще зодягнений, найвгодованіший, найрозкішніший, не тільки в їхньому вагоні, а, ма­буть, і в усьому ешелоні. Легка була війна для нього, ой, яка ж легка! Може, тому й обминає рідну домів­ку, не наважується поглянути в очі рідній матусі, а їде до людей, власне, чужих, про яких нічого не знає. А чи знає щось про себе? Де ти був, Іване? Хто він такий — священний воїн чи блудний син? Спита­ють, що робив на війні, в які атаки ходив, на які штурми й приступи, де тримав оборону, на яких ріках і в яких містах, кого визволяв, брав під захист? Що він відповість? Хоч би ж раз довелося відбиватися, бути між життям і смертю. Прорив ворожих танків, напад здичавілих есесівців, десант автоматників — все це було десь, колись, у чутках і розповідях, але ніколи не там, де Іван. Хтось так вдало вибирав місце для штабів, а надто для Старшого і його таємничих служб, що сиділи вони, мов у Бога за пазухою.

І тому він не просто вцілів, зберігся, проскочив, а ще й розкохався на ситих штабних харчах так, що навіть полковницька донька вибрала не когось іншо­го, а саме його, Івана.

І зустрічали Івана не як інших — у відчаєних ра­дощах, в сльозах до непам'яті, у скриках до самих небес, — його зустрічали поважно, з точно відміря­ною урочистістю, виокремлюючи з розклекотаної людської маси, з обіймів, плачів, танців, пісень. Ангеліна, мати-полковниця (така молода, ніби вона сестра Ангеліни), ад'ютанти, шофери, безіменні лакизи — Івана привітали, як воїна-визволителя, а та­кож в надії слави і добра, оточили, забрали його тро­фейні ремінні чемоданяри, всадовили в машину, повезли, привезли, влаштували. Про те, щоб йому десь шукати притулку, не було й мови. В полков­ницькій квартирі окрема кімната, і то так далеко від Ангеліниної кімнати, що зійтися можна тільки під невсипущим оком полковниці, у них на фронті була якась самостійність і воля? Тут не фронт, не війна, вже мирний час, треба забувати про всі ті кошмари, тепер маємо право на людське життя. За кілька днів повертається батько-полковник, буде здійснено гро­мадянський акт, відсвяткують весілля, тоді все на­буде законного установлення, вони стануть моло­дим подружжям, з'єднають свої долі, своє життя...

Іван міг би ждати й не дні — місяці, а то й роки, коли треба. Війна була довша, та й нічого. В селі в нього дівчини не було, службу мав таку, що про сто­роннє не дуже розженешся подумати. Ну, запиша­лось там інколи після штабного начальства — то медсестра Таня, то регулювальниця з комендатури Катеринка, але то все дим і суєта.

Забулося й оте, чого зазнав у ешелоні, коли се­ред сотень людей ти ніби сам-один, і щось обгризає тобі душу, і дірки в ній, ніби в отих смоленських

древніх мурах.

Він освоювався на інтендантській території, при­стосовувався, звикав, приживався. Наїстися, виспати­ся, вилежатися, поледарювати од пуза — ну, житуха!

Але їв чи не їв, спав чи не спав, відкрилося йому зненацька таке, що хоч головою об стіну, хоч реви віц розпачу, хоч кричи: «Рятуйте!»

Вдень ще нічого. То Ангеліна, то гості, то на дачу, то по місту. А наставала ніч, і починалася мука. Іван звик до нічного життя, чотири роки, вважай, не спав, щоб бути напоготові, вмить відгукнутися на поклик Старшого, це стало звичкою, перейшло в кров, от­руїло йому кров, перетворивши його з добродушно­го, здорового тілом і душею сільського хлопця на якусь дивну нічну істоту, — щось ніби велетенський

кажан абощо.

Квартира, весь дім, величезне місто — все спало, а Іван не міг заснути, нудився, мучився, задихався в своїй тісній кімнатці, не знав, що робити, куди себе подіти, як діждатися коли й не нового дня, то хоча б досвітку.

Тільки тепер згадав, що у вагоні теж не спав жод­ної ночі, і вже дійшов був до того, хоч кидайся під колеса. Може, через те й маячив йому тоді перед очима темношиїй схарапудливий музикантик.

Але навіть у вагоні було легше, бо там стукотіли колеса, кричав паровоз, кудись тебе везло, щось змінювалося довкола.