В-ВАН!

Його охайність межувала з хворобливістю. Він те й знав, що чистив себе, машину, все довкола. Був нестомний, мов птах, що переважну частину життя витрачав на чищення свого пір'я. В машині витирав невидимий пил навіть їдучи. В одній руці кермо, в другій — клаптик вологої замші, одне око некліпно — на дорогу, друге визирює кожну порошинку на па­нелі, на сидіннях, на дверцятах. По роботі, перш ніж загнати машину до боксу, довго мив її чорне лискуче тіло, витирав і полірував, а пилососом об­ходив гараж, не минаючи жодного закутка, приска­ливши око, ще раз оглядав машину, гараж, тоді пе­ревдягався в чисте і, розвернувши, закочував лімузин для нічного спочинку.

А сам знав, що спочинку не матиме, що знов прийде оте, гнітитиме, мучитиме, каратиме — і нема рятунку.

Він всіляко відволікав настання страшних хви­лин і годин незаклопотаної самотності, довго зачи­няв і брав на засуви зсередини тяжкі гаражні воро­та, ще й ще перевіряв, чи все вичищене, чи все на місці, чи повсюди панує порядок, як у танкових військах (мабуть, єдина весела примовка, що зали­шилася йому з минулого), тоді розпочинав повільне готування до своєї самітницької вечері. Розстеляв на капоті машини чистий широкий рушничок, нарізав хліба, сала, ковбаски, цибульки, діставав свою вірну алюмінієву, акуратно і вміло обшиту шинельним сук­ном баклагу, збовтував нею над вухом, щоб переко­натися, що там ще є, ставав грудьми до радіатора, булькав трохи до алюмінієвого похідного кухлика, перш ніж випити, довго стояв, мовби прислухався.

Малим він був, як усі. Так і норовив сприснути, зірватися, втекти з хати, з двору, далі від маминої турботливості — в береги, в лози, в шелюги, в гли­нища, до чорта в зуби! Як вони галасали в отих без­межних просторах, за всіма можливими межами ви­тривалості, без повітря в грудях, на самому захваті, одурілі й оглухлі від щастя свободи, забувши про весь світ і навіть про себе самих, безжурно позбув­шись усього, що мали, не пам'ятаючи нічого, не знаючи і не відчуваючи, — тільки ноги, щоб бігти, тільки очі, щоб вбирати ними манливу волю, тільки голос, щоби вплітати його в отой розсваволено-дитячий, майже пташиний клекіт роздолля.

А мама виходили в берег, шукали й не знаходили заблуканого синочка, тужливо прикликали його до себе: «І-іва!..»

Іван чув чи й не чув, але не відгукувався, не ози­вався, втікав ще далі, бо хто б же добровільно зрікся здобутої власними зусиллями свободи. Пустощі, не слухняність — йому й цього було мало, і він вдавав­ся іноді до гри майже жорстокої. Нагаласавшись в лугах-берегах, ховався за хатою в бузині, ждав, поки мама стануть посилати в простори своє стривожене «І-іва!..», не озивався, затаєно кулився в м'яких ям­ках, повикублюваних курями, мучив маму. Любив, а мучив. Чому й навіщо? Хіба він тоді знав. Доро­го б тепер дав, щоб усе оте з минулого повернути навспак або хоч забути — та ні перевернеш, ні забу­деш. Мав би він тоді щоразу відгукуватися на мамин поклик, мала б його маленька, ще ніби й не зіпсова­на душа стрепенутися від того ласкавого, єдиного в світі «І-іва...» і полинути до маминого голосу, до тривоги й любові маминої. Але тоді не стрепенулася й не полинула, а тепер уже пізно.

Тому й ставав Іван отак щовечора: грудьми до радіатора, спиною до дверей, до світу, до всіх його голосів і покликів, а перед очима в темній глибині гаража за чорним лискучо-залізним тілом машини — страшні темнощі, хаос, клубочіння примар і жахів.

Але темнощі, хоч і перед очима, все ж були дале­ко, а ось тут, одразу за плечима — широкі ворота у світ, звідки ще може прилетіти, прилинути до Івана поклик і заклик. Хай навіть один-єдиний звук, і він почує його крізь усі відстані, перепони й перешкоди, почує з землі і з неба, завжди й звідусіль, почує і...

Але мовчало все для Івана: земля і небо, простори й відстані, світи і зорі — хоч як він вслухався, хоч як ждав, хоч який тепер був терплячий і покірливий.

З алюмінієвим кухликом у руці він щоразу довго стояв, прислухаючись до того, чого не почує вже ніколи, тоді набирав повні груди повітря і одним ковтком опорожняв посудинку. Пекучий напій бив у груди, в голову, глушив усі змисли, і тепер Іван уже був майже радий, що нічого не зможе почути.

Чому він тоді не слухав маминого голосу, не ози­вався, не вертався додому і втікав далі й далі, у яко­мусь здичавінні, несамовитості, майже маячні?