В-ВАН!

— Іване, проведи.

А що Старшой завжди перевантажений своєю роботою і вимушений ощадливо витрачати час, власні вчинки, рухи, слова, навіть звуки, то виходить у нього щось укорочено-жорстке, мов удар по залізу:

— В-ван, провди!

І тепер уже Іван знає, що треба робити. Все точно. Довір'я окрилює просту, як схлип, душу. Воно викли­кає захват. Іван здивувався б безмірно, почувши про цінність чийогось життя і про милосердя. Що це й навіщо і кому на користь? Його уявлення про гріх уби­вати були невиразні й темні ще з тих пір, як він одним пострілом скошував по півдюжини летючих качок. Справедливість? А що це таке? Він вірив у справед­ливість тільки стосовно своєї темної лінивої переляка­ної душі, а забезпечити цю справедливість міг єдиний чоловік на світі — Старшой. Іван став його добро­вільним рабом, охоче — навіки — і мовби радісно. Його рабство було куплене страхом і загрозою.

Відступали тоді довго, тяжко і страшно. Як же страшно ми відступали і в сорок першім і в сорок другім. А хто винен? Зрадники і шкідники. А з ними тільки отак:

— В-ван, провди!

Це був їхній код. Іван розростався до безміру своїм молодим потужним тілом од усвідомлення того, що він довірений, допущений, втаємничений. Ніхто не знав, що то таке «В-ван провди», а знали тільки вони з Старшим, знали ж ось що: бути твердокам'яними, самовіддано, не покладаючи рук, боротися з шпигу­нами, диверсантами, зрадниками, шкідниками, па­нікерами, перебіжчиками, наклепниками, всіма підозрілими елементами, ворожо настроєними і їхніми спільниками, заносити над ними караючий меч невтомно й без вагань, винищувати безжально, хоч і по дев'яте коліно! І все точно.

Ніхто ніколи Івана не вчив, а от вже навчився! Без науки і якось одразу, і що там казати! Може, де далося само собою, а може, від присутності Стар­шого в Івановім житті. Бо такий же чоловік! Нічого собі не дозволить, ні тобі зайвого слова, ні вибрику, не п'є, не курить, їсть, як дитина, спить — чи й не спить, ніякого роду в нього, бо ні тобі листів три­кутничком, ні грошових атестатів комусь у тил — не чоловік, а дух безплотний!

Іванові аж груди рвало похвалитися перед Стар­шим, як він сповняє оте його загадкове: «В-ван, провди!», розказати, показати.

Бо все ж сам, і все точно!

Значить, так. Виводив він зрадника, пускав по­переду, сам за ним, і так, щоб ні близько, ні далеко. Дати вспокоїтися чоловікові. А коли вспокоїться — глибокий випад уперед і долонею лівої руки (а доло­ня в Івана, як лопата!) підсічку йому під коліно — р-раз! Встояти від Іванової підсічки ніхто не може. Починає падати. Ось тут йому навздогін з автома­та — чирк! Автомат у Івана висить під правим пле­чем, так з-під плеча воно й стрілялося. Черга в два-три патрона, а то й одиночним — і завжди без про­маху. Бо як же ти промахнешся, коли воно ось тут у тебе перед самими очима.

Чи він їх ненавидів? Знав, хто вони й що і які їхні провини? Не знав нічого. Старшой не казав, а більше — в кого ж ти розпитаєш? Згодом їм, правда, додали писаря, але той був ще мовчазніший за Стар­шого, понурий і байдужий, мов старий кінь. А Іва­нові що? Йому аби догодити Старшому! І хоч той і не розпитував, не давав розтулити рота, Іван навіть по його спині бачив, що він Іваном задоволений. А це, може, більше й за орден!

Перший, якого Старшой звелів Іванові «провес­ти», був, мабуть, хіба ж такий зрадник. Як ото ска­зано: «всіх мастей». Захеканий, пітнявий, вугрува­тий, обмундирування на клапті. А матюкався! А що вже про товариша Сталіна ляпав своїм язицюрою! Послухаєш таке — то ще й тебе в спільники запи­шуть. Тут Іван і не вагався. Припинити отой бруд­ний потік — хіба не священний обов'язок!

Поки відступали, роботи було багато. Оточенці, запроданці, ошуканці, а їм із Старшим за всіх оддувайся. Машину їхню розбило бомбою, довелося Стар­шому вдовольнитися полуторкою, в донських сте­пах дійшло до того, що не було й лісу, щоб накривати бліндаж для Старшого. Ламали хати, тягли звідти дерево, але яке ж там дерево! Брус, обапіл, ну, якась там гнила соха — хіба це вбереже від бомби? А Стар­шой любив, щоб бліндажі — в три, а то й у п'ять накатів, і щоб колоддя таке, що й не обхопиш. Іван фашистської стрілянини не дуже й боявся, але бомб — спаси й помилуй! Тоді здавався собі таким великим, що фашист із самольота точно ж його ба­чить і гатить бомбою просто в нього! Іван ладен був хоч і крізь землю провалитися, коли починалася бомбьожка, а Старшой вимагав «оберігати техніку»! Тут душу не вбережеш, а йому — техніку! До себе в бліндаж Старшой не пускав ніколи, хоч би й небо впало Іванові на голову. Мовляв, не має права, щоб сторонні біля секретних документів.