А який же Іван сторонній!
На Маничі вони стояли після наказу номер 227. Ну, наказ! Це вже мовби точно для Старшого. Ні кроку назад, а хто ступив або занесе ногу, щоб ступнути, - того, значить, безпощадно, бо позаду сам товариш Сталін, неприсутньо-присутній, всюдисущий і всемогутній.
І залізні слова наказу;
«Панікери й боягузи повинні винищуватися на місці». Все точно! Старшой з Іваном якраз же на тому місці.
В степу голо, сонце як скажене, небо роззявлене вдень і вночі. Бліндажик Старшому вирили в ярку. І не бліндажик, а так — печерка, вкопалися в крутий схил — ото й уся музика. Садоне бомбою, то й могили не треба, так тебе там і загорне.
Старшой весь кипів, а коли він такий (хоч воно ніби й не видно), то краще до нього й не потикайся! А тут конвой привів двох. Ніби й командири, хоч не знати, які, бо петлиці поодривані. Але хромові чоботи і ремені з зіркою. Ну, конвоєві що? Привів, здав затриманих чин-чинарьом, одержав розписку — і в своє розташування. Але Іван устиг перехопити конвоїрів. Пригостив командирським ароматним тютюнцем (Старшой віддавав йому свою командирську пайку), натякнув про свою належність і все інше, закинув і про тих приведених. Хто й звідки? А конвоєві що? Віддав коня, то на тобі й батіг! Кого привели? Якісь кінознімальники, чи що. Так вони самі кажуть. І кажуть, що один майор, а другий капітан. Знімали бойову операцію і попали в оточення. Три дні вибиралися. Камеру із своїм кіном сховали десь у балці. Домагалися, щоб іти шукати. Мабуть, брешуть, а там хто його знає.
На всяк випадок Іван присунувся ближче до печерки Старшого. Там творилося таке, що він і не чув ніколи. Стояв крик, і кричав сам Старшой! До чого можна довести чоловіка.
Івана покликано майже тоді, як він підсунувся до печерки. Старшой ніби й крізь землю вмів бачити, де його помічник.
— В-ван! — гукнув він із незвичною для нього роздратованістю.
Іван не став випробовувати терпіння Старшого, негайно всунувся до печерки, стукнув чоботярами.
— Пров-ди!
Іван мовчки відступився од дверей, дав дорогу тим двом. Вони вилетіли так, ніби збиралися бігти ще до якогось вищого начальства зі скаргами на Старшого. Але яке ж начальство над Старшим? Хіба що сам Лаврентій Павлович Берія?
І кому ти поскаржишся, коли тебе знайшли не на бойовій позиції, а хтозна й де, а в наказі № 227 що сказано? «Єдиною причиною залишення позицій може бути тільки смерть».
Не знайшла вас смерть на вашій позиції, то знайде тепер наказ. Бо цей наказ сильніший і страшніший за смерть.
Іван заметушився, щоб не відстати од тих двох. Надто вже вони прудкі та жваві. Ще бігти за ними доведеться, доганяти. Такого ще й не було ніколи. Щоправда, ніколи ще й команди «провести» Іван не отримував так швидко. Бо тільки ж привели цих кінознімальників. Трохи незвично — такі темпи. Але ж наказ номер 227 і обстановка напружена. Фашист робить по шість і по вісім нальотів за день. Ну, б'є по бойових порядках, сюди ще не добрався, та однаково ж обстановка.
Ті два йшли поряд. Хоч один, коли правда, майор, а другий капітан, а йдуть, як рівні. А треба б — один за одним. Так воно положено, так підручніше й Іванові. Бо тоді заднього стукаєш під коліна, він падає, чи чиркаєш по ньому, а він уже збиває переднього, і ти чиркаєш і по тому. Бити завжди треба заднього: за нього нікому заступатися. Коли ж двоє поряд, то впоратися з ними не знаєш і як.
Той, що, мабуть, майор, низенький, замашний, гостроокий, різонув Івана поглядом, засміявся:
— Готовий кадр для нашої кінохроніки! Ти куди нас ведеш, боєць? Хочеш потрапити в кінолітопис?
Іван подумав: от же люди! Самим би подбати, як не потрапити на небеса чи до чортів-дияволів, а вони ще про нього — хочуть всунути в якесь своє кіно. Кіна не буде.
— у нього й обличчя добре, — сказав той, що капітан, — не таке злюче-презлюче, як у його Старшого.
Звідки вони могли знати, як звуть Старшого, Іван не встиг не довідатися, ні здогадатися.
Бо роззявлена паща степового неба виплюнула йому на голову чорний клубок пікірувальників, і бомби заверещали з усіх боків, а летіли всі тільки в Івана.
Він упав ще до перших вибухів, уже вбитий, уже розшматований, а вибухи далі нівечили й нищили його велике тіло, і все розлетілося й не позбираєш, не стулиш докупи: очі он там, а рот у крикові ще далі, руки й ноги вже не його, а де він сам, цього не знає ніяка сила. Його кидало, било, рвало, він корчився, мов черв'як, плазував й грібся в землю, плакав і скавучав, як пес, когось благав, проклинав усіх богів і молився до всіх дияволів.
Читать дальше