В-ВАН!

— Припинити розмови! — крикнув він. І все.

Тоді була команда, їх повернули, розвернули: «Правое плече вперед!», і вони кудись витупували тяжкими чобітьми, поки опинилися на безмежній світанковій галявині, обставленій з боків щільними стінами війська, а посередині була свіжовикопана яма, перед нею ніби червоноармієць, тільки просто­волосий, босий, зі зв'язаними за спиною руками, а збоку від нього — три командири, два високі й худі, а між ними — Іванів Старшой!

Ті командири із Старшим були найближче до чоловіка перед свіжою ямою, але ще ближче стояв Іван у своїй залізній шерензі — всі під два метри зростом, міцні, мов із заліза, голови в касках теж ніби залізні, а до душі й не доберешся. Замість душі — гвинтівка в руках.

Один з тих двох високих і худих щось читав. Довго й незрозуміло. Та Іван і не пробував нічого зрозу­міти. Він і не чув, і не слухав. Був залізний, а сам ніби здерев'янів. Що ж це таке? Як же це так?

Той чоловік перед ямою тіпнувся, щось закричав незрозуміло, тоді раптом гукнув:

— Хай живе товариш Сталін!

Але й цього Іван ніби не почув, бо саме тоді про­лунала різка команда їхнього лейтенанта:

— Від-ділення!

Іван побачив, як усі виставили перед собою гвин­тівки, впираючи в плечі приклади, і мерщій зробив те саме.

— У зр-радника Батьківщини, — карбував слова команди лейтенант, і вже тобі ні роздумів, ні вагань, ні відступу, — вог-гонь!

Залп ударив коротко, болісно, різучо. Так, ніби роздерли міцне полотно.

Іван уже більше не бачив нічого. Слухав команду, виконував, він — чи й не він? Де він, що з ним, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами? Не зміг би пригадати й на Страшнім суді. Все залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне.

Коли вже знов сидів у своїй машині, а поряд — Старшой, обидва в касках, мов великі воїни, а ма­шина аж дзвенить, така вона доглянута, вичищена, ніби вилизана язиком, Старшой, дивлячись попе­ред себе, спитав:

— Ти куди стріляв?

— Стріляв? — на смерть перелякався Іван. — Куди стріляв? У зрадника Батьківщини стріляв!

— Я питаю — куди, а не в кого! Цілився куди?

Цілився? Куди цілився? Це Іван знав. Ой, як же

знав! Бо коли б не цілився, то попав би точно в серце. Таке вже кляте було в нього око, така рука. Тому й цілився в ноги тому чоловікові. Хто там зна­тиме? А вийшло: всі вони цілилися або в ноги, або пускали «в молоко»! Старшому і отим двом, худим і високим, довелося добивати зрадника контрольни­ми пострілами з пістолетів. Це ж добре, що хтось передбачив. Передбачив, не бачивши, але знаючи наперед про всіх таких, як Іван.

— Щоб мені цього більше не було! — сказав Стар­шой.

Іван кивнув важкоголово.

Тоді вперше почувся йому мамин голос так, як ніколи не чувся: добрий, ласкавий, м'який, як шовк.

як трава, як мамине волосся. Чом же малим не відгу­кувався на той голос, на той поклик, а втікав уперто ще далі, прудкооко визираючи, куди б шурхнути так, щоб не знайшла ніяка сила.

«І-іва...» — скільки в тому поклику добра, надії, обідяння, а він знехтував усім тим, а тепер прирече­ний вимуштровано скидатися на жорстоке й корот­ке «В-ван!», так ніби ти й не жива людина, а оцин­коване відро або «цинка» для патронів.

Ще якось легше було б на душі, коли б Старшой був грубий, жорстокий солдафон, коли б заливав очі спиртом, верлюжився з податливими ППЖ, чинодральствував, розбишакував на складах овеес і пефеес. Але ж ні! День і ніч сидів над якимись паперами, інструкціями, веліннями. Сам щось писав і перепи­сував, засургучовував у пакети, відправляв кудись ті пакети, натомість одержуючи ще товщі, ще важ­ливіші, мабуть, бо все те ховалося в невситиме чере­во бичачокривавого сейфа, який щоразу сито поцмакував броньованими дверима, ковтаючи нову здобич. Спав Старшой чи й не спав ніколи — про це Іван так достоту й не зміг довідатися, їв він мало і все просте, з солдатської кухні, заборонивши Іва­нові навіть навідуватися до їдальні, для офіцерів. Жінок — ніяких і ніколи. Іван вважав, що всі вони варті навіть менше, ніж ляпання його долоні, і був страшенно вдоволений, що Старшой, мабуть, теж такої думки. Для простої Іванової душі цей чоловік був ніби Бог: чесний, чистий, бездоганний у своєму житті, відданий тільки своїй справі, а справа та — велика й свята. Служба Старшого (а тепер, виходи­ло, й Іванова) мала назву страшну (багато хто бояв­ся й вимовити), сичливу, ніби звук міни, яка летить на тебе загрозливо, невідворотно, і ось зараз уб'є тебе, знищить — ні сліду, ні пам'яті, і нема рятунку, кінець усьому, але тут з'являється Старшой, корот­ким помахом руки відвертає загрозу, захищає яг­ниць і перстом караючим вказує на вовків і спо­кійно каже: