В-ВАН!

І ставила перед Іваном на стіл хлібину з нового урожаю горьованого, а Іван злякано відсовувався, бурмотів: «Ну, мамо! Ну, не кажіть мені отого всьо­го, а то я й не знаю, що з собою зроблю! Як ото можна — в плуга! Хіба ж ви худоба? Як же це так?»

Він готовий був навіть заплакати, але мама не дали йому цього зробити, стали вспокоювати, бо й що там оті плуги і та оранка, як подумати, що випа­ло йому і їхньому батькові. Батько й не вернувся, пропав безвісти, може, йому й легше, а він же, си­ночок, перейшов усі фронти, перейшов і пройшов, ото ж страх і горе, ото ж муки які...

І тоді Іван з дурного розуму — чи то щоб похва­литися перед мамою, чи заспокоїти її? — взяв і роз­ляпав усе про Старшого, і про його секретну службу, і про машини, на яких їздив, надто ж про останню, що звалася так, ніби людей лякати: «Хорх».

Мама не то що не повірили, а мовби не дочули чи не хотіли чути: «То ти, мабуть, про когось таке розка­зуєш, а не про себе. Та й про когось — хіба ж можна людську душу хоч одну занапастити? Який же то гріх непростимий! У пеклі ж горітимеш! У пеклі...»

Іван уже пошкодував, що не втримав рота на клямці, щось промурмотів — чи то хотів виправда­тися, чи звернути на когось, але мама вже не слуха­ли, відсунулися од нього боязко, мовчки пішли до хатини, лягли там на вузенькому тапчанчику, відвер­нулися до стіни — і вже більше не встали.

Ні їсти, ні пити, ні до кого не обізвалися, заплю­щили очі, затулили вуха — ніякими громами, ніяки­ми гарматами не проб'єшся, не вблагаєш вислухати, зрозуміти, простити.

«Мамо, — кричав Іван, — ну, що ви ото надумали! Причім тут пекло? Ну, мамо, ну їй же богу! Ну, хоче­те, я отут головою об стіну битимуся? Хоч і до крові! Хочете — я що хочете для вас зроблю. Ну, мамо!..»

Ні мови, ні хуху, ні духу до сина. Може, не було вже в неї сина і нічого не було на цім світі.

Іван метнувся до голови колгоспу, до району, привіз лікаря, привіз уже й не одного, кликав сусідів, родичів близьких і далеких — нічого не помагало. Може б, помогло, якби знали причину маминої страшної немочі, але причину Іван одкрити не міг ні за які гроші.

Так мама і вмерли, не озвавшись до Івана хоч словом, і все вмерло йому тут, навіть оте із зелених трав і лоз і золотого роздолля «І-іва!», бо то вже не мама кликали і не його, Івана, а когось зовсім іншо­го, він і сам не знав, кого й коли.

В розпачі він бив себе кулацюрами по голові — аж гуділо. Дурна голова! Ой, дурна! Ну хто сіпав за язик? Треба було сказати мамі, що він снайпер, ворошиловський стрілець, — і все тобі точно! Ще й пишалися б ним. На зборах — у президію, до піо­нерів запрошували б. Розказувати про бойові под­виги... Про... Ага, а що ж він розказував би піоне­рам? Не зосталося йому тут місця, як умерли мама.

Іван зібрав своє манаття і метнувся до міста.

Найняв куток у вдови з двома дітьми, влаштував­ся водієм до якогось невеличкого начальничка. Взя­ли одразу, бо анкета ж! Машина до анкети не дуже підходила: трофейний «оппельок» мишачого кольо­ру, начальничок, судячи з машини, теж був дрібно­го калібру, але Іван за звичкою (а може, для власно­го душевного вспокоєння) вже за день чи два став звати його «Старшой», чим здивував і навіть наля­кав начальника.

— Я всю війну під броньою, — пояснив той, ніби виправдовувався, — то ж ні старшим лейтенантом, ні сержантом не був.

— Однаково ви для мене Старшой, — заявив Іван. — У мене всю війну був начальником Стар­шой. Такий чоловік, що якби я вам розказав... Та я ще розкажу, як розкачаюся трохи...

Розкачатися він не встиг. Чи то про нього десь довідалися, чи пронюхали, чи так злякалися — не минуло й місяця, як його покликали до кадрів і по­відомили, що переводять на нове місце. Висувають. Бери вище!

Машина вже була краща, більша, хоч і не ліму­зин, а кабріолет із брезентовим верхом, і начальник теж поважніший — вищий, товщий, сердитіший. Це вже справжній Старшой.

Біля цього Іван протримався довше: мало не цілий рік. А тоді знову його «висунули» і дали блискучу характеристику, а про Іванову анкету то й не кажи — там кожна графа так і дзвенить і навіть про родичів на окупованій території — нітелень, бо були й нема, то нічого й писати.

Машина тепер була — куди твоє діло, відповід­но й Старшой, а після того ще й ще машини і нові та нові Старші, так що ні Іван не встигав звикати до них, ні вони до Івана — тільки знай підпихали його, і він ріс, як на опарі.

Та й як не рости, коли довкола таке діялося! То притиснули письменників, щоб не дуже розмахува­ли Своїми перами; то поколошкали отих учених, що забули про корів і взялися за якихось мушок, спо­діваючись, що народний академік Трохим Денисович Лисенко спатиме на посту і не помітить ворожих підступів; то вчасно викрили мерзенних космополітів, які хотіли продати наше радянське первородство за сочевичну юшку; то вирвали гадючі жала в лікарів - професорів, що бризкали отрутою вже й на товари­ша Сталіна; то сам товариш Сталін вкоротив язика так званим ученим, які щось там мудрячили з са­мою мовою нашою, може, хотіли зробити нас зовсім німими перед лицем світового імперіалізму. Це щоб він, Іван, та німий! Та Боже ж мій! Він аж репається від слів, таких круглих та великих, як його кулаки, а вони хотіли позапихати ті слова назад?