В-ВАН!

А тут — наче смерть.

Іван прокрадався з своєї кімнатки, босий, у са­мих армійських підштаниках, блукав по темних про­сторих залах інтендантської квартири. Рятунку ніде не знаходив. Паркети гад його тяжким тілом рипіли так, наче аж бахкали, від кожного віддиху мовби розлягалася луна — так і жди, що з темного кутка простогне відчаєне музикантове: «Ой! Що шумить?»

Ну, вскочив! Хоч вовком вий. І що ж це воно виходило? Вбити чоловіка простіше й легше, ніж примусити його замовчати, заткнути рота, не дати ні зойкнути, ні застогнати, ні... проклясти. Музи­кант ніби оживав у кожному нічному шереху, в кожній Івановій безсонній миті, підходив упритул, наближав до просторого Іванового виду своє муче­ницьке лице, тихо допитувався: «Хіба може вбивця заборонити убитому ним стогнати віц болю? Відпо­відай: хіба може?»

Коли б поряд був Старшой, Іван знав би, що ка­зати і що робити. Бо Старшой — то було все для Івана: дім, опора, захист, надія.

Тепер утратив усе, і чужий він усьому й усім, а йому так само чуже все довкола. Бездомний страх заволодівав Іваном дужче й дужче, і тута така, хоч вішайся.

Міг би розповісти про музиканта Ангеліні і тим хоч трохи очистити душу. Може, полегшало б? Але ж нерозголошення таємниці. Підписку давав Старшо­му. Та й як він казатиме Ангеліні, що казатиме? Вона, звичайно ж, не повірить, гляне на нього такими очи­ма, що хоч плигай у них, як у глибоку воду, розтягу­ючи слова, спитає: «Що-о таке-е? Це пра-авда?» — «Чого б же я тобі брехав? — промуркоче він. — Мене змалку вчили казати правду», — «Ах, тебе вчили! Його вчили — чи хто бачив таку зачаровану душу! Не підходь до мене! Кому сказала? Не підходь, ти, стра­ховисько!»

В квартирі розпочалося генеральне прибирання (хоч там і так все вилискувало, як офіцерські халя­ви), Ангеліна металася по кравчинях, перукарнях. манікюрницях, Іван улучив момент і попросився на дачу, щоб не плутатися тут під ногами. Його не три­мали, полковниця викликала машину з ад'ютантом, Іван повкидав туди свої чемоданяри, впав на заднє сидіння, прохрипів:

«На вокзал!» Ад'ютант спитав, на який: на Кур­ський, Київський, Білоруський? Чи Іван там знав! Аби ближче до дому. «Поганяй на Київський!» — сказав він.

Ешелонів із теплушками на вокзалі не було, не було й забезпеченого місця на дощаних нарах. Зви­чайні пасажирські поїзди, незвичайні тільки тим, що всі пасажири — вчорашні воїни, які повертаються до мирної праці. Іван теж повертався, хай йому чорт! Втікав, зірвався з прив'язу, зринув із нашийника, визволився, вискочив на оперативний простір, вря­тувався від мари й докорів сумління. Додому, до мами! Як то співається!

Вернись, вернись, сину, додомоньку.

Змию тобі голівоньку...

Вирвав у військового коменданта посадочний талон, але сідати нікуди, всі вагони — під зав'язку, біля кожного клекотнява, десятки й сотні в шине­лях, з речмішечками за спинами, в кирзячках, що протупапи пів-Європи. Куди там Іванові в його хро­мових чоботях, в офіцерській шинелі, з чорними чемоданярами!

Знайшов-таки вільний вагон, посунув туди один чемоданяру, за ним другий, мало не збив з ніг на­відницю, коли та закричала, що це вагон матері й дитини, Іван зареготав: «Якої матері! Якої дитини! Спекулянтів тут возите, тилову пацючню!»

Зайняв ціле відділення плацкартне: на верхню полицю речі, на середній постіль, внизу — сидіти­ме, і ніяка сила його звідси не сколупне.

От уже інтендантка квоктатиме, як довідаєтьсяі що втік її дорогий зятьок!

На цьому Іван ставив крапку. Нікому нічого ні про що. І вдома мовчав, як заціпило. А всім же було цікаво; де і як воював, що вернувся такий вгодова­ний. Безногий Костик, якому пожувало ногу заліз­ним приводом на крупорушці ще до війни, аж не­стямився, стрибаючи на своїх костурах довкола Івана, розпитуючи, заздрячи і навіть плазуючи, аби тільки взнати хоч на копійку, щоб тоді рознести по селу й продати на сто рублів. Іван відгортав його великою долонею, відганяв, як осінню муху. Зневажав і упо­сліджував. Хіба це чоловік? Говорить швидше, ніж думає, а розповідає завжди більше, ніж знає.

А Іван мовчав навіть перед мамою. Вони стали геть старенькі, легенькі, мов пір'їнка, тільки голос лишився той самий, ще з Іванових дитячих літ, який знаходив його в травах і лозах і кликав ласкаво, бо­лісно й безнадійно: «І-іва!..»

Мама розказували, яке лихо було тут під фашис­том, а тоді прийшли наші, і наче розвиднилося і зійшло сонце, і вже зиму зимували на волі, а як при­йшла весна, то треба ж було сіяти, а воно все неоране, в бур'янах, і ні машини ж, ні худобини, ні путя­щого чоловіка на все село, то вже тоді вони, вдови, повпрягалися в плуги, а де й лопатами скопали, а таки ж посіяли, і оце...