В-ВАН!

А це?

Нікчемне, нещасне, нездатне ні до чого. Питаєть­ся: ну, чого плутаєшся під ногами? Здорових, на­храпистих, хоч і найтяжчих ворогів, Іван по-своєму поважав. Сам мав силу, знав, що то таке, отож і чужою силою не нехтував. А цей — якийсь музикантик, худе й бліде, хитається навіть без вітру, ши­нелька на ньому, наче вкрадена, шапку загубив, у протигазній сумці ноти. Тонка шия замотана сірим вовняним шарфиком. Де він його взяв? Який може бути шарфик у солдата? І як це нещастя із своїм шарфиком добралося так далеко, аж до Пруссії, до самих глибин війни? У нього, крім шарфика, ма­буть, ще й градусник під пахвою! А прізвище? Люди добрі! Хто ж із таким прізвищем воює проти німця. Сиділо б собі в Ташкенті чи де там йому сидіти...

Музикант (хоч де ж те, на чому він грав колись?) був ніби контужений, чи що, він розбив (чи загубив) окуляри, нічого не бачив, заблукав між нашим і фашистським переднім краєм, його мали б убити і наші, і фашисти, але якось обійшлося, він все ж прибрів до своїх, ну, а тут уже — пряма дорога до Старшого.

Старшой довго з ним воловодився, вганяючи Іва­на в подив і навіть в обурення. Все ж ясно! Музи­кант придурюється і крутить! Окуляри, те-се, світу божого не бачив і не добачив... Коли в тебе очі в лобі стирчать, то повинен бачити без усяких там окулярів! А то: ноги має і не ходить, а швендяє; руки теліпаюпься, а нездатен ними й ложку втримати; очі світяться), а сліпує й при сонцю. Создав Бог — і ніс висякав!

Коли повів музиканта і на ходу зручніше підтру­шував автомат у себе піц плечем, знов подумалося про отой градусник піц пахвою. Нащо такий чоловік? Воно й землі топтати неспособне.

Старшой займав віллу якогось фашистського туза. Башточки, ґаночки, різнокольорові скельця, зали, обшиті темним деревом, кабанячі й оленячі голови на стінах. Підвали теж нівроку собі, хоч і цілу роту там розташовуй.

Іван вивів музиканта з підвалів під мокрий сніг між чорними деревами. Десь тут треба його й при­лаштувати, парк просторий, місця на все стачить. Іван поправив автомат і спробував непомітно на­близитися до музиканта, ступаючи легко, сильно, нечутно, по-звірячому гостро вистежуючи кожен порух темної хиткої постаті поперед себе.

— Ой!— застогнав музикант.

— Ти чого? — здивувався Іван.

— Що це? -Де?

— Та ось тут. Шумить.

— Що шумить? Що ти вигадуєш? — розсердився Іван.

— Але я ж чую! — Музикант навіть зупинився, так, ніби хотів показати Іванові, де воно й що шумить.

— Ану, вперед! — скомандував Іван. — Не про­буй мене злякати, бо я вже ляканий-переляканий!

А сам теж спробував прислухатися, що ж воно шумить та гуде, але нічого не почув, крім власного дихання.

Знову став присуватися ближче до музиканта, але знов той аж підскочив:

— Ой!

— Знов шумить? — засміявся Іван.

— Ще дужче. Просто нестерпно.

— Ну, то я тобі безплатно пояснюю. То я так дихаю. У мене ж груди круглі — ото воно й шумить. Циркуляція, пойняв? А в тебе — ні хуху, ні духу. Тонкий, як газетка. Ти, мабуть, і не їси, а все ото тільки харапудишся?

— А-а, не має значення, — тужливо долинуло з холодної темряви.

Тепер Іван, підкрадаючись до музиканта, затри­мав повітря в грудях, так ніби пірнав піц воду, але знов невдача.

_ Ой! — застогнав музикант. — Що це на мене насувається?

Спиною Івана бачив, чи що!

Тепер уже Іван і не зневажав цього чоловіка, а наче аж боявся.

Досі він бив падаючих, а цього стяв, як колосок у полі. Стоячий, беззахисний, у чутливому здриганні і якійсь незбагненній красі.

Лише згодом, коли музикант чомусь не відходив у забуття, а вперто стояв Іванові в пам'яті, Іван став думати, що в музиканта, мабуть, була якась особли­ва тонка і ніжна душа, і, може, й гріх було вбивати такого чоловіка. Може, треба було його відпустити? Але як же ти відпустиш, коли за спиною в тебе Старшой, та й цей музикант нездатен до життя простого й черствого, як шкуринка чорного хліба. Він з тою своєю дурною чутливістю тільки мучився б і ніколи й ніде не знайшов би ні щастя, ні спокою. Хіба що треба було тоді вернутися і попросити Старшого, щоб відпустив музиканта, бо хто ж його знає: може, він якийсь талант або й геній.

Але Іван лякався самої думки про таке. Старшой би мовчки його вислухав, а тоді наставив би на ньо­го своє біле, як глина, хрящувате лице і відкарбував:

— У нас геніїв нема! У нас — тільки зрадники!

І що ти йому відповіси? В сорок першім відсту­пали через зрадників, тепер наступаємо недостат­ньо швидко також через зрадників. Як же тут може меншати суворості? Що далі, то суворості більше й ще більше. У Старшого все точно, як у аптеці.