В-ВАН!

— Так, — зчіплюючи пальці кроковкою, кинув Старшой, — так, так.

Іван із жахом дивився на ті пальці. Лікті сперті на стіл, білі пещені руки перед хрящуватим облич­чям, пальці перехрещені. Цей знак Старшой щоразу подавав Іванові, коли велів: «В-ван, пров-ди'» Пе­рехрещені пальці Старшого - ще одне перекресле­не людське життя. Але то ж усе були зрадники, а тепер хто? Він сам, Іван?

Старшой змилувався ще раз. Не став довго кату­вати Івана видовищем своїх перехрещених пальців коротко зітхнув, клацнув дверцятами сейфа, дістав з його сталевого нутра якийсь папірець, поклав перед собою на стіл, приляпнув долонею.

— Яким треба бути, знаєш? - спитав зловісно.

— Яким же? — захапався Іван — Вірним і відданим!.. Щоб до кінця...

— А чесним і щирим до кінця?

— До кінця! — дрібно закивав головою Іван ки­вав мовби всім тілом, трусився, дрижав, лопотів як листок на осінньому дереві.

— А це що? — жорстоко спитав Старшой і знов приляпнув аркушик, але Іванові не показав, що там написано і про що.

— Це? — Іван не знав, що йому подумати. — Це…Я ж…

Він подумав, що вернулася його наклепницька заява на трибунальщика, і заметушився в душі шу­каючи виходу і виправдань, але вийшло, що тут — ще страшніше.

— Це повідомлення про те, що твій батько зрад­ник. - Старшой і далі говорив тихо, а краще б він кричав бо тоді з чоловіка вилітає злість і воно якось легше. А так злість тільки згущається і осідає свинцем

— Мій батько не зрадник! — швидко заговорив Іван. — Мама написали мені. Я вчора отримав лис­та. Вони написали... Він безвісти. Не зрадник — ні.

— А що таке безвісти? — майже ласкаво подивив­ся на Івана Старшой. — Безвісти — це найстрашні­ше. Він може опинитися, знаєш, де? Він скрізь може опинитися. Тому твій обов'язок який? Повідомити!

— Я ж і прийшов... я оце саме...

Старшой його не слухав.

— І не тільки повідомити, а довести свою від­даність.

— Я доведу! — заквапився Іван. — Я все зроблю! Не шкодуючи...

— Стривай, не торохти тут мені словами, — скри­вився Старшой. — Ти ж знаєш, що для нас слова не значать нічого. Нам треба в письмовій формі. Заяву приніс?

— Заяву? Про що заяву? — не зрозумів Іван, жа­хаючись самої думки, що знову його, мабуть, у піхо­ту, на передову, в жах і погибіль.

— Написати треба, яке твоє ставлення до батька-зрадника.

— Моє ставлення? Написати? А як же писати? Старшой, що писати?

— А що писав піонер Павлик Морозов про свого батька, який злигався з класовим ворогом? Чи, може не чув, не знаєш?

Ще б пак не чути й не знати! їхній піонервожатий Грицько Вареник так розмальовував подвиг піо­нера Павлика Морозова, що малому Іванові тоді аж прикро стало, що він просто Іван, а не Павлик. Стар­шой же це тобі не Грицько Вареник. Там досить було, заплющивши очі і вхопивши в груди повітря, відбарабанити те, що безтямно визубрив учора, а тут балачками не відбудешся. Тільки в письмовій формі і тільки в найглибшій таємниці. Я, такий і такий, засуджую, відмовляюся, зрікаюся... обіцяю чесною і самовідданою... спокутувати... коли треба, то й влас­ною кров'ю...

Так Іван зрікся рідного батька.

І ні жалю, ні каяття, ні краяння душі. Мертвому однаково ж не поможеш, а живому треба жити. Та й ніхто ж не знатиме, бо для Старшого найперше — нерозголошення таємниці. Не розголосить він і про Івана, про його відступництво і святотатство.

Не від ненависті й злості зробив це, а від байду­жості. А байдужі, хоч нікому й не бажають зла не люблять теж нікого, а люблять тільки самих себе бояться тільки за своє життя, і цей страх такий великий, що не вміщається ні в душі, ні в тілі, хоч би воно й було таке просторе і потужне, як у Івана. «В-ван, провди!» Хапався за ті два холодні слова, що падали, мов удари долі для приречених, а для нього лунали збавчою музикою, вигравали райдуга­ми и хоралами життя мало не вічного. Проведи, відве­ди, заведи іншого, когось, а сам зостанься, будь, тривай 1 втішайся життям, пий його, як нектар, як меди стояні. Проведи над прірвами, над отхланню, над пеклами, над самим краєчком, тонким і ріжу­чим, мов лезо бритви, - черкнув тим лезом воло­синку чужого життя, а в тобі все радіє і клекоче від щастя й захвату, що цілий, живий, незачеплений

Душа змізерніла в ньому вже, мабуть, до маково­го зернятка, а йому здавалося, що вона розростаєть­ся нестримно і буйно, мов весняні сади, — таке свя­то 1 таке розкошування власною цілістю і безкарністю відчував Іван. Тому й не помітив, як ударило його в душу, зоставивши там уже й не просто слід, а глибо­ку, невигойну рану. Він не помітив, бо то був і не удар, а так собі — приторк, як від мушиної лапки, налетіло й відлетіло, мов тінь од малесенької хмар­ки. Хіба то для нього? От коли лежав тоді під бомба­ми в донському степу і коли відхопило в нього шма­ток м'яса в такому місці, що соромно й сказати, так то був справді удар.