В-ВАН!

Притулив і тоді, коли до Старшого нагрянув «трибунальщик», військовий юрист у високих чинах, тем­нолиций, видати, від тих страждань, серед яких до­водилося йому жити, але душу мав не темну, бо став одразу дорікати Старшому за самоуправство, безза­коння і злочинну жорстокість. Мовляв, хай не ду­має, що коли особіст,то для нього й радянські за­кони не писані. Іванові похолонула кров, — усі ті півпуда чи там скільки крові, яка була в його вели­кому тілі. Щоб отаке казати його Старшому? Та він же, оком не змигнувши, вихопить з-під своїх па­перів пістолет і розрядить у трибунальщика всю обой­му! Або просто собі покличе: «В-ван! Пров-ди!». І все спокійно і точно.

Але Старшой здивував своїм спокоєм навіть Іва­на, коли відповів трибунальщику ніби виправдову­ючись: «Війна все спише!»

— Війна? — закричав юрист. — А яку війну ми ведемо? Священну війну ведемо! І нікому не дозво­лено плямувати її святість і кров, пролиту народом.

— А хто плямує? — здивувався Старшой. — Я маю справу з матеріалом, далеким від благородства, і від вашої святості. Гуманність? Правосудця? Не передаю справ у ваш трибунал? А може, я напрямець — на Москву, на «Особое совещание». І звідти приходять документи. Вже готові. Можу ознайомити. Ось, ось і ось. Три рядки. Такий і такий, такого року народ­ження, звинувачується в зраді Батьківщини, «Особым совещанием»... до вищої міри... Досить? Чи ще?

— Ви цим не прикриєтесь! — прокричав, уже вискакуючи від Старшого, трибунальщик. — Не при­криєте сваволі й злочинного самоуправства!

Мабуть, юрист ще грозився Старшому, але Іван уже не чув, бо одна нога тут, а друга десь, він щезав і звіювався, в паніці не біг, а ніби спурхував, мов великий чорний індик, підлітав, стукався об землю одною ногою, знову спурхував, далі, далі, щоб ніхто нічого... Бо коли той трибунальщик візьме на гачок ще й його, Івана, або коли Старшой запідозрить, що він підслухував, то спаси й помилуй!..

Трохи погамував свою розклекотану страхом душу, натрапивши десь над вечір на двоє покинутих лошаток. Десь, мабуть, відбилися від обозу, а може, вискочили з-під бомб. Кобили не вискочили, а ло­шатка, бач, вбереглися. Іван прикликав їх «кось-кось- кось!», поклав на свої широкі, як лопати, долоні по грудочці цукру, вдоволено приплющив очі від м'я­кого вологого тицяння йому в жмені.

І, чого з ним ніколи не траплялося, проочив Стар­шого.

Той виник нізвідки, постояв, подивився, як бла­женствує Іван, поцікавився не дуже доброзичливо:

— Це що?

— Це? Ло... Ло... — Іван ніяк чомусь не міг ви­мовити такого простого слова «лошата», і тільки бель­котів своє «ло-ло», а тоді зненацька ляпнув майже нахабно:

— Коні мене люблять, Старшой! Вже я й шофером у колгоспі став, вже й з машиною, а вони любили...

— Хвалю! — безбарвним, як завжди, голосом про­мовив Старшой, так що й не збагнеш: справді хва­лить, чи гудить, а то й осуджує.

Вже відійшовши від Івана, він кинув через плече:

— З'явись до мене!

Які вже тут лошата! Іван, обсмикуючись і відкаш­люючись, став біля порогу в Старшого; їв очима на­чальство і молив усіх богів, щоб не стало чутне оте скавучання в його душі, від якого не було рятунку.

Старшой виявив небачену привітність. Показав Іванові табуретку, звелів сідати. І ще не все. Виказа­но ще й найвищу довірливість Іванові. При ньому, не ховаючись, не затуляючи спиною, Старшой відімкнув сейф, дістав звідти папір, поклав на сто­лик перед Іваном (Іван сам і збивав той столик з трьох дощок), звелів чи й попросив: — Прочитай.

Очі сльозилися (мабуть, від розчулення), Іван ніяк не міг вловити літер і скласти їх у слова. Коли ж спробував нарешті скласти, то аж відхитнувся від столика. Старшой пильно стежив за ним і помітив той його відрух, але не сказав нічого. Ждав, поки Іван проковтне все написане.

А Іванові, хоч ще й не дочитав, уже все стало кісткою в горлі. Куди там ковтати! Тут хоч би й роз­жував хтось, то не проковтнеш.

Що ж він читав? Звідки на нього така напасть? Писав не він, а написано мовби ним від початку й до кінця. Написано і підписано. Як свідком, при­сутнім і допущеним, а також — і це найперше! — патріотом і вірним, а також відданим і все, що там треба...

Написано про того трибунальщика, який нава­жився вимагати якоїсь там законності від Старшого. Ну, не навпростець написано, не те, що чуло Івано­ве вухо крізь двері, не про сказане юристом, а так — ніби відлуння його слів у чиїйсь голові, дзвеніння в чиїхсь вухах. Мовляв, такий-то і такий, в такому званні і при такій посаді, в моїй, а також мого ко­мандира присутності виказував нездорові настрої... припускався ворожих висловлювань на адресу... нех­тував і порочив... на справедливі зауваження реагу­вав неправильно... в своїй злочинній поведінці дійшов до того, що зірвав з стіни портрет найдо­рожчої всім нам людини, нашого улюбленого вож­дя зірвав і в звірячій люті пошматував портрет, якии я (^обисто вирізав з газети і наліпив на стіні в кабі­неті мого командира, як...