В-ВАН!

Іван глянув на Старшого. Той вхопив його по­гляд своїми твердими очима і не відпустив.

— Як же воно це? — прошелестів пошерхлими іубами Іван. - Я ж не писав, а написано. Я й не чув

нічого, а тут ніби й бачив.

— Ти? Не чув? — Старшой засміявся б, але не вмів, тому перепитав ще раз, тільки навспак: - Не чув? Ти?

— Я.

— А хто ж тоді чув? Може, показати місце на дверях, де ти притулювався вухом? Там уже ямка вичовгана. Як блюдце. Ну! Не чув?

— Так не бачив же! — Іван мало не плакав.

— Повинен був бачити. Чи ніколи не чув про пильність?

— А портрет? Товаришу Старшой! Хіба ж я його вирізав з газети; хіба наліплював?

— Деталі! Трибунальщик на столі в мене поба­чив портрет і розірвав. Мало тобі? Розірвав на шмат­ки й потоптав ногами! Ще мало? Тоді - вкинув шматки в пічку і спалив.

— Так пічка ж не топилася!

— А ти затопиш. Перепишеш оце все власноруч­но додавши про те, що трибунальщик потоптав порт­рет ногами й спалив у пічці, а тоді спалиш те, що я тобі дав, а твою заяву від,правимо в інстанції.

Іван зробив ще одну, щоправда вже зовеш мляву

спробу відкрутитися:

— Хіба мене хтось послухає?

— Не твій клопіт. Знайдуться такі люди.

Він стирчав над душею в Івана, поки той пере­писав неправедну заяву, мерщій забрав її, перечитав уголос, сказав, як біля лошат: — Хвалю!

Ще довго після того кривописання трусило Іва­нову душу від страху: а ну ж поставлять його в око з трибунальщиком і стануть випитувати правду. Але ніхто не ставив, не питав, про того юриста Іван теж не розпитував у Старшого, лякаючись самої думки про те, що вибризком чорнила людину можна вбити ще легше й простіше, ніж кулею з залізного автома­та. Хоч іноді наповзало на Івана щось темне й невідоме, виникала сверблячка показати, який він є похвалитися коли й не перед усім світом, то хоч пе­ред дрібною штабною обслугою, всіма отими вартувальниками, годувальниками, комендантниками Попустивши командирського пояса (ремінний, про­шитий зигзагами, з мідною зірчастою пряжкою) на кілька дірочок після подвійної обідньої порції, Іван похмикував:

— Як хоч, то ми можемо стрельнути, а можемо й писнути. І писнути, тож!

І покотилася Іванова служба далі, і тепер уже острах на людей наводив не тільки Старшой, але й він, Іван, хоч у самого страху в душі не меншало, а щодалі більшало і розрісся він там вже не окремими кущиками, не густими чагарями, а непролазними хащами.

Поки його село було на окупованій території, Іван не мав ніяких звісток від рідних. Старшой, дякувати йому, не доскіпувався, чому батьки не евакуювали­ся (хто б їх там став евакуювати, хто б вивіз у тили народ цілий?), хоч і спорудив якусь анкетну і при­мусив Івана заповнити графу про родичів на окупо­ваних територіях. Уже аж у Карпатах Іван отримав од мами трикутничок, де писалося, що батька після визволення села мобілізували, і він десь у війську, може, й біля Івана. Іван здуру подумав був, що Стар­шой міг би знайти батька і навіть перевести кудись ближче до Івана, може, й до штабів, але, подумав­ши, злякався свого наміру. А тут прийшов новий трикутничок з дому, і мама писала, що прийшла похоронка на батька, в якій значиться: «пропав без­вісти».

Такого клопоту Іван ще не знав. Хіба що отої ночі на початку війни, коли думав, що поженуть у піхоту, а довелося стріляти по дезертирові. Батько — безвісти. Хто пропадав, то всі безвісти. Занесуть тебе в списки чи не занесуть, а вже ти ~ безвісти. Іван боявся смерті для себе до здригання, до скімлення в душі, але бачив, як люди гинуть довкола, тепер от загинув і його батько, і якась млява думка завору­шилася в його байдужій душі: а ти? Хто ти, що не гинеш? Чи міг би ти звершити подвиг, стати героєм? Ось так, як і твій батько, — злетіти, полетіти — і безвісти, і не вернутися, і в саму вічність?

Коли прибирав у Старшого (тепер вони зупиня­лися у багатих віллах, хоч Старшой завжди сидів у підвалах біля свого сейфа і своїх секретних доку­ментів), Іван спробував заговорити про те, що вору­шилося в ньому. Невміло, незграбно, затинаючись, червоніючи, обливаючись потом. Старшой слухач терпляче.

— Хочеш, щоб тебе вбили? — спитав спокійно.

Іван перелякався на смерть. Одне діло — віддати життя для подвигу, а зовсім інше, коли тебе просто візьмуть і вб'ють, як собаку. Старшой змилувався.

— Твоє життя належить, знаєш, кому?

Іван не знав. Кому ж? Матері, батькові, йому са­мому? Де там! Все так переплуталося, що тут уже ніхто нічого не збагне.

— Може, товаришеві Сталіну? — прошепотів він.