Василь Биков - Піти й не повернутися

— Ну що ви, товаришу сержант…

Легким рухом плечей Антон скинув із себе незастебнутий кожушок, і Пашка розв'язав позаду вірьовку. «Як добре всетаки мати руки розв'язані, — подумав Антон. — Немовби волю здобути». Але до волі, мабуть, ще далеко, хоча і майнула надія. Швидко заспокоюючись, Антон одяг у рукави кожушок, старанно застебнув його на всі гудзики.

— Віддали б і наган, га, товаришу сержант, — лагідно звернувся він з новим проханням.

— А дулю не хочеш! Ще йому й наган! — розсердився сержант. — От прийдемо, розберуться, тоді й одержиш. «Значить, ще на підозрінні. Ще будуть тримати на прицілі, — Думав Антон. — Ну що ж, хай так. Ще невідомо, голубчики, як вам пощастить пройти біля німців. Це ще ми побачимо…»

— Ну, кроком руш! — сказав сержант, закидаючи за плече автомат. Салєй і Пашка вже стояли готові рушати, Антон зараз поспішав теж, одна Зоська чомусь затрималася.

— Зачекайте, — сказала вона. — Мені треба в Скідель.

— От тобі й маєш! — дражливо озирнувся сержант. — Знову їй у Скідель! А цього я куди поведу? Що я скажу там? Ні, ми спершу дійдемо до Липичанки, розберемося, а потім — куди хочеш. Хоч у Берлін до Гітлера!

— Ви зірвете завдання.

— Ви самі зірвали своє завдання. Чого стали? — крикнув сержант на своїх. — Ану марш! Салєй — уперед!

Салєй слухняно ступив у сніг і попрямував по схилу навкоси до вершини пагорбка; за ним рушив Антон. Сержант почекав, пропустив поперед себе Зоську, товстунця Пашку і пішов позаду всіх.

«Отже, послав бог рятівників, як тільки від них одв'язатися?» — думала Зоська, знову йдучи по схилу за Антоном. Їй так не хотілося плестися невідомо куди, неспокій за невиконане завдання охопив її знову, вона ледь подолала в собі нетерпеливість, але що вдієш Зоська давно прострочила всі терміни, порушила весь порядок, наплутала і все ускладнила. Звичайно, їй бракувало досвіду, спритності, а передусім — характеру, простої людської наполегливості. Вона шкодувала вже, що заступилася за Антона, напевно, тепер без нього було б тут легше, мабуть, він заслуговував того, щоб його розстріляти. Але в судді йому вона не годиться, вона взагалі нікому не годиться в судді, тому що сама відчувала себе винною. Знову ж, у випадку з оцим Голубіним вона не була особою сторонньою, скоріше зацікавленою, і тепер, коли трохи біль стих від того, що сталося вночі на хуторі, відчула, що краще б ухилитися від цієї малоприємної справи. От приведуть у загін і нехай тоді його судять. На те є там начальство, товариші, люди розумніші, а головне — рішучіші, ніж вона. Зоська більше не хотіла бути зв'язаною з ним і його долею. Досить з неї того, що їх уже зв'язувало.

Швидкою ходою вони перейшли рівне поле й потрапили в такий же рівнинний хвойний лісок. Іти було легко. Ще не старі, рідкі, без підліска сосонки хоча й поганенько та все ж ховали людей, зате добре видно було навкруги. Салєй попереду крутив головою, придивлявся, та, здається, в сосняку було пусто.

Вони мовчали всі, лише дивилися й слухали. Але сосняк швидко скінчився, попереду знову розкинувся притуманений простір поля, і Салєй, не дійшовши кроків двадцять до узліску, зупинився.

— Товаришу сержант!..

Сержант швидко пройшов наперед, разом із Салєєм присів за низенькою кучерявою сосонкою. Попереду в полі щось відбувалося, здається, там були люди, проте звідси Зоська ще нічого не могла бачити і стежила тільки за тим, як сержант обережно визирає з-за сосонки. Біля неї, знявши з плеча німецький карабін із чорним прикладом, стояв товстунець Пашка. Тривожний неспокій Зоськи за свої невеселі справи трохи вгамувався, витиснутий тривогою іншого характеру. Тепер, однак, все залежало від цих людей, вона ж була позбавлена всякої можливості, ініціативи і зробити нічого не могла.

— Ідіть сюди! — тихо покликав їх до себе сержант, і вони всі підійшли до його кучерявої сосонки. — Он бачите Придивившись через поле в розтягнутий далекий узлісок, Зоська побачила там людей, коней, запряжених у вози, мабуть, там проходила дорога, і люди чогось спинилися на узліску. З цього боку, від поля, дорогу і людей трохи затуляв рідкий березнячок, через який, однак, було все видно на дорозі. Справа звідкілясь біг у той бік невисокий насип залізниці з рядком телеграфних стовпів і рідкою смужкою чагарнику. Мабуть, це й була та залізниця, про яку говорив у рівчаку Салєй.

— Бачили? — озирнувшись, кивнув сержант. — Спробуємо за насипом.

— Зрозуміло, — сказав Антон таким тоном, наче він був тут рівноправний боєць, а не людина під арештом. — Тільки перебіжками треба.