Василь Биков - Піти й не повернутися

Зоська не могла нічого бачити праворуч — їх затуляв невисокий насип залізниці, зате одного погляду ліворуч було досить, щоб злякатися до смерті. Зовсім недалеко попереду з поперечної дороги тяглися до залізниці кілька возів із сідоками. Поки що вони, мабуть, нічого не помічали в канаві, але, під'їхавши ближче, безумовно побачать усе. Сержант, певно, намагався проскочити раніше, може, перед цими возами, однак проскочити він уже не встигне. Не маючи сили наздогнати передніх і не знаючи, що робити, Зоська розгубилася, завмерла. Хапаючи ротом повітря, вона лежала ницьма у канаві, поки не відчула дужий штурхан у чобіт.

— Бігом! Бігом, ти, не бачиш?! — крикнув на неї Салєй, і вона підхопилася.

Низько пригинаючись, вона побігла по канаві за трьома постатями, що далеченько вже простували до сосняка, — за сержантом, Пашкою, Антоном. Найстрашніше зараз було для неї відстати, загубити тих, від кого ще десять хвилин тому вона готова була втекти. Тепер вона мала в них єдину для себе оборону, втративши яку, не змогла б уберегтися від загибелі в цьому полі.

Однак бігти було не легше ніж повзти, вона геть чисто знемогла й немічно дихала широко розкритим ротом. Дуже зігнувшись, вона не могла бачити праворуч, звідки якось загрозливо гучно бабахнув перший гвинтівочний постріл. Вона не знала, чи то стріляли по ній, чи, може, по тих, що біглипопереду, та вона миттю впала і зразу ж підхопилася від сердитого крику Салєя:

— Бігом, ти, роззява, туди ж твою!..

Не знаючи, кого більше боятися — тих, що почали стріляти за насипом, чи тих, що зовсім близько під'їхали по дорозі, вона, плутаючи ногами, знову побігла по канаві, зритій слідами. Хлопців попереду вона уже не бачила, перед її очима лише мелькав розбитий ногами сніг, і вона, низько прихиляючись, бігла по цьому снігу. Постріли із-за насипу загрюкали частіше, одна куля, мабуть, улучила в рейку, вискнула, осипала Зоську снігом. Щоправда, цього разу Зоська не впала. Вона лише здивувалася, побачивши недалеко в канаві хлопців. Здається, всі були неушкоджені, Пашка навіть стріляв через насип, інші просто лежали, знеможені. Зоська теж упала біля знайомих розтоптаних чобіт Антона. Кілька хвилин хапала ротом повітря і слухала. Сержант усе лаявся, решта мовчали. Здається, вперед рухатися не можна, дорога в ліс була відрізана. Випустивши обойму, Пашка зсунувся задом із насипу й потягнув за србою гвинтівку.

— Собаки! — вимовив він, здригнувшись від кулі, що близько ударила в насип.

— Що? — запитав сержант, витираючи спітніле, червоне обличчя.

— Он до лісу побігли.

Зоська зрозуміла, що це було найгірше. Коли німці побігли до сосняка, значить мають намір перехопити їх на узліску. Куди ж їм тепер податися?

— Ану дай! — простяг руку сержант і вихопив у Пашки гвинтівку. — Салєй! Жахни по них, щоб налякалися! — кивнув сержант за канаву, а сам поповз до самої рейки і, швидко прицілившись, вистрелив. Поруч у канаві в інший бік стріляв Салєй; гаряча гільза з його гвинтівки обпекла Зосьці руку. Пашка з Антоном лежали, мов не живі, лише напружено вслухалися до перестрілки, повернувши голови. Сержант швидко випустив обойму і раптом крикнув до всіх:

— Бігом на той бік! Швидко!

Підхопився і притьмом кинувся по канаві, за ним швидко побігли Пашка й Антон. Зоська із Салєєм знову опинилися позаду всіх. Але Зоська тепер більше за все на світі боялася відстати і, ковзаючи на скосах канави, бігла так, як, здавалося, не бігала ніколи в житті.

Проте через якусь сотню метрів вони знову попадали коло невеличкого смугастого стовпа з номером 7. Часті гвинтівочні постріли гриміли, здавалося, по всьому полі. Спочатку Зоська не чула куль, але в неї перед очима від стовпа відлетіла вгору бетонова скалка, вона відчула їх злу силу і дужче притиснулася до землі. Рятувала канава. Тільки довго лежати в канаві, мабуть, не будеш, вони й так змарнували багато дорогого часу, їх уже оточували з двох боків.

— По одному! — сказав захеканий Антон. — Короткими перебіжками…

Сержант дражливо озирнувся на нього, пошукав очима Салєя.

— Салєй, вогонь!!

Салєй знову почав стріляти з коліна по тих, що насідали з дороги. Мабуть, вони там були уже близько, але Зоська не дивилася туди, вона раз у раз здригалася, коли близька куля вдаряла в насип, обдаючи її гравієм і снігом. Та ось, вибравши момент, сержант рвучко підхопився на ноги, щось крикнув і кинувся через рейки, відразу зникнувши на тім боці однопутки. За ним, озирнувшись, не так спритно перебіг рейки Пашка. Зоська лежала поруч з Антоном.